Читать «Мільйон і один день канікул» онлайн - страница 6

У кожному кораблі є дві Кулі Шляху. Одна керує машиною. Друга зберігається в капітана. Оця друга Куля Шляху “Вікторії” й лежала на долоні в Карена. Він узяв її лише на кілька хвилин у порожній капітанській каюті.

Куля світилася за товстим склом, на спеціальній підставці. Карен знав цінність Кулі, знав, що її не можна займати, але якась владна сила вабила хлопчика до Кулі. Карен простягує руку. Серце в нього несамовито калатало. Він тільки подивиться й поверне…

— Де наш маршрут? — підкреслено спокійно мовив Карен. Вуха в нього пашіли. Куля пекла долоню. — Треба швидко розгадати…

— Ми знаємо зовсім мало порівняно з тим, чого не знаємо, — пригадав Олег стародавній вислів. — Як ти наважився?

— Лише на п’ять хвилин. Може, я хочу запустити “Вікторію” в невідому галактику. Аж на самісінький кордон Всесвіту. Або й далі.

— Було б здорово! — підтримав Олег. — І все-таки як ти міг…

— Тихше! — обриває Карен і озирається на Альку.

Дівчинка сидить неподалік струмка, щось малює на піску.

— Усе чую. Мені байдуже. Куди ви, туди і я, — відгукується Алька Фролова. — Карен, знайди мені в Кулі Фроловську галактику.

Карен морщить носа: які дурниці… Про всяк випадок, не одриваючи погляду від Кулі, питає:

— А така є?

— Батько казав. Коли я була маленька, він її відкрив. А назву дали потім.

— Гаразд… Малюй свої знаки. Може, й ти щось відкриєш…

— А ти як гадаєш, — грубіянить Алька, — і без ваших хитрощів усе відкрию…

— Мовчи!

Карен тихо свиснув, і діти шмигнули під зелене шатро низького дерева. Тут наче в альтанці. Пап іде стежкою з байдужим виглядом, а це означає, що він когось шукає. Пап проходить за два кроки від дерева; йому й на думку не спадає, що його вихованці під гіллям. Вихователь повернеться не скоро.

Сад “Вікторії” — як маленький густий ліс. Переплетене гілля, крихітна галявина, спокійний струмок, синє небо, плями сонячного світла на траві — все як удома, в лісовій школі, навіть ялинові шишки, і шелестіння листя від несподіваного вітру, і свист невидимих пташок.

Той, хто бодай раз літав на “Вікторії”, згадує перш за все не темний колодязь космічної ночі, а всипані глицею стежки, схожий на лісового спрута пень і думає: “Наступного разу обов’язково посиджу на тому пні”. Але дивно: притягальна сила зірок вабить пасажирів із саду в каюти, зали, на палубу — туди, де звично чекаєш суворого гудка сирени, де людина внутрішньо готується ступити в новий світ. Чудовий ліс “Вікторії” звичайно безлюдний.

— Нитка Чумацького Шляху… Туманність Андромеди… Крабоподібна…

— Спалах… Це вибух надзірок…

— І малому зрозуміло! Карене, Кулю час повернути!

— Не панікуй! їх дві на кораблі. Ця поки що не потрібна.

— А що то за червона лінія?.. Невже наш шлях?

— Спокійно. Запитання — ще не відкриття. Треба порівняти.

Карен дістає з кишені карту галактик. Розстилає на траві. Три голови схиляються над картою. Куля — світ відомих людству зірок — переходить з рук у руки. В лісі, як і досі, панувала зелена тиша…

Куля, що зберігалася у капітана, була потрібна для повернення на землю. Капітан відповідав за неї головою. Зараз капітан “Вікторії” сидів у своїй каюті без голови. Точніше, голова відомого в усіх галактиках Платона Вегова, як завжди, вінчала строгий кітель з блакитними блискавками нашивок, але, на думку самого Вегова, то була не його голова. Голова, яка мала оцінити небезпеку й прийняти рішення, надто поволі орієнтувалася в обстановці.