Читать «Мільйон і один день канікул» онлайн - страница 39

— Тільки скажи їм про одну умову…

— Це — “р-раз!”?

— “Р-раз!” — не найголовніше у грі. “Р-раз!” — це тільки початок гри. — Голос Гум-гама звучав стривожено, і Максим насторожився, відчув, що почує якийсь секрет. — Хай вони запам’ятають: не можна питати: як, чого, навіщо…

Максим посміхнувся: тільки й усього! — і простодушно спитав:

— А чого не можна?

Цього разу Гум-гам розгнівався всерйоз.

— Анічого! Анічого! Анічого! — закричав він, махаючи руками. — Чути не можу отого “чого”!

— Не гнівайся, Гум-гаме, — щиро розкаявся Максим. — Я зовсім забув, що від запитань у тебе тріщить голова.

— Я скаженію від дурних запитань, — признався, полагіднівши, Гум-гам. — Я напевно знаю, Максиме, — провадив він пошепки, — що ніяка гра не виходить, коли починаєш правити одне й те саме: що та навіщо… — Гум-гам аж поблакитнішав од хвилювання й озирнувся, вимовивши неприємні для нього слова. — Ти можеш сам пересвідчитися. Вилізь на драбину, почни записувати — і ти одразу ж впадеш на землю.

— Ну ні, — похитав головою Максим. — Я вірю. А друзів попереджу, щоб тримали язика за зубами.

— Ти справжній друг! — палко подякував Гум-гам. — Я відчуваю, що потоваришую з усіма дітьми. Коли, звичайно, ніхто з них не розбовкає. А то почнеться: ох та ах… І знову гра пропала.

— Обійдемося без ябед і задавак, — обіцяв Максим.

Аж ось із кущів вискочив на асфальтову доріжку кіт Рич. Може, він ловив мишей, а може, заховався із переляку, коли дерев’яна машина зірвалася з місця й помчала на вулицю.

— Давай пограємося з моїм Ричем, — прошепотів Максим, бажаючи востаннє перевірити могутність друга.

— Давай!

— Наприклад… — Максим замислився. — Наприклад, може цей кіт стати завбільшки з лаву?

— Може, — сказав Гум-гам.

Максим здригнувся: перед ним стояв великий золотаво-жовтий звір, викапаний лев, тільки іще страшніший. Звір так і застиг з піднесеною лапою, не розуміючи, чого це навколо нього все так зменшилося.

— А ще більший? — тремтячим голосом спитав хазяїн кота. Він був переляканий, але не розгублений. Все-таки перед ним був знайомий звір: дарма що великий, але Рич. — Може він, наприклад, стати як будинок?

— Прошу. — Гум-гам зберігав цілковитий спокій.

Наступної миті будь-який лев видався б кошеням поряд з ікластим, кошлатим чудовиськом. Велетень зорив на дітей зеленими, круглими, наче миски, очима, дивився довго і враз рикнув. То був навіть не лев’ячий рик — свист, ревіння, гуркіт пролунали у дворі, вдарили у вікна будинків: ШПІШ-Ш-РР-РР! Хтозна, що подумали в цю мить напівсонні мешканці будинку?

— Хай він буде маленький! — закричав Максим, затуливши пальцями вуха.

Звір зник. Вони стояли удвох на асфальтовій доріжці.

— Теж мені чудовисько! — презирливо мовив Гум-гам. — Просто величезний кіт. Для такого кота потрібні дуже великі миші.

— Так я його й злякався! — озвався Максим. — Звичайний Рич, тільки дикий… Мабуть, він зміг би побороти й тигра, — додав Максим. — А може, навіть лева.

— Я йду, Максиме, — Гум-гам помахав паперовим змієм. — Бачиш, я вже звик до твого імені. Я вимовляю: Максим!

— До побачення, Гум-гаме!