Читать «Мільйон і один день канікул» онлайн - страница 34

Лягаючи спати, Максим вирішив прокинутися разом із сонцем, коли вершник на білому коні їде на чергування. Певно, через те йому й снилося, як він скаче високо над дахами, над деревами, над річкою, — снилося доти, доки не розбудив його кіт Рич.

Максим біг через газони, повз клумби та кущі, але так і не добіг до білого коня. Повернувши за ріг, він почув слова, які змусили б зупинитися будь-якого хлопця.

— Ти хочеш зі мною погратися?

“Погратися?”

Максим озирнувся: хто це запитує? Але нікого не побачив.

— Хочеш зі мною погратися? — повторив той самий голос звідкись ізгори.

Балкони порожні, вікна зовсім тихі — будинок ще не прокинувся. Але там, поряд із дахом, Максим розгледів таке, від чого закляк на місці з піднятою головою.

Там, біля даху, висіла коротка драбина, а по ній ліз чоловік у червоному костюмі й касці. Побачивши його, Максим зрадів: пожежник! І здивувався: куди він лізе — ні вогню, ні диму! Та й драбина якась чудна, зовсім не пожежна. Драбина висіла просто так, ні за що не тримаючись, висіла чи стояла в повітрі. А чоловік у касці сміливо ліз угору і промовляв ті самі слова: “Ти хочеш зі мною погратися?” Не до Максима, ні, а до когось іще — напевно, до голуба, що сидів на карнизі.

А ще вище, над голубом, над дахом і драбиною, заплутався в дротах паперовий змій, і до нього, звичайно, підіймався червоний верхолаз. Ось він добрався до кінця драбини, простягнув руку до змія, але не дістав. Тоді він нахилився і спритно перевернув драбину так, що верхній щабель, на якому він стояв, став нижнім, а нижній — верхнім. І знову поліз.

Розплутавши нитки, верхолаз засміявся й помахав змієм. Голуб злякано зірвався з карниза і, тріпочучи крильми, полетів.

— Дурненький птах! Не розуміє, — весело промовив верхолаз, спускаючись по щаблях.

Він легко перевертав у повітрі драбину, яка ні за що не трималася. Зіскочив на траву біля Максима і, помітивши його, простяг змія:

— Що це за хвостатий літун?

— Як що? Змій, — трохи розгублено відповів Максим, розглядаючи незнайомого.

— Змій, — промовив той урочисто і всміхнувся: — Цей змій повинен цікаво зміїтися.

Максим побачив, що перед ним хлопчик. Якийсь дивакуватий хлопчик. Він був вищий і старший за Максима. Не набагато вищий, не набагато, мабуть, і старший. Але на вигляд був майже дорослий. Очевидно, через свій костюм. Тугий червоний костюм нагадував космічний скафандр. На голові в так незвично вдягненого хлопчика був шолом, що виблискував на сонці.

Максима здивувало обличчя незнайомого: блакитне, мовби нафарбоване, воно здавалося дуже сумним, навіть коли той всміхався.

Хлопчик у шоломі вхопив змія за хвіст, покрутив над головою і вигукнув:

— Ану зміїсь!

Поки він одривав змієві хвоста, Максим торкнувся до драбини, що стояла на землі й не падала.

— Як вона ловко перевертається! — із задоволенням сказав Максим.

— Дрібниці, — махнув рукою власник драбини. — Вилазиш нагору й перевертаєш.

Послухавшись, Максим став на нижній щабель і, втративши рівновагу, гепнувся разом з хисткою драбиною.

— Зрозуміло, — мовив Максим і зашкутильгав геть, потираючи коліно.