Читать «Мільйон і один день канікул» онлайн - страница 29

Хитрувато підморгуючи, Мишук відрекомендовувався супутникам:

— Колишній король… Повертаюся на острів Тутик. Якщо він, ясна річ, існує.

Мишук запросив на вальс Ірину Олександрівну. І цей вальс, квіти, принесений стюардом чай у склянках створювали дещо старомодний, але приємний земний світ, такий не схожий на світ мертвої зірки, що поглинала простір — час.

Чим був їхній корабель перед безоднею космосу? Комашкою поряд з гарматним ядром. Комашка могла бути легко розчавлена, знищена, перетворена майже в ніщо — в уламки атомних ядер. Але вона була жива і відчайдушно боролася з силами природи за своє життя.

— Друзі! — Король постукав ложечкою об склянку. — Я маю зробити важливе зізнання: я не король!..

— Ви зреклися? — спитала Ірина Олександрівна.

— Не зовсім так, — весело сказав Мишук. — Усі мої предки володіли Тутиком, і я вважав себе за останнього на Землі короля. Ще вчора в мене був старезний палац і міністри. Але все то дитяча забавка, справжній обман зору, включаючи, звісно, і мої колишні вуса. Тільки тут, у космосі, я зрозумів, що звання короля саме по собі не дає права на повагу. Правильно, Ісілю?

— Авжеж, — промовив Ісіль.

— Ісіль, мій племінник, — відрекомендував Мишук. — Ісіль дуже добре виконував роль слуги, бо інакше не здійснив би такої надзвичайної подорожі!.. Я мушу попросити у нього пробачення за ті мимовільні щиглі, які він діставав. Бо інакше ніхто не повірив би, що я король.

Ісіль, зніяковівши, з’їв повну вазочку варення.

— Коли навіть ми повернемося у середньовіччя, — закінчив своє зречення Мишук, — прошу потвердити, що я не король. — І він дмухнув на неіснуючі вуса.

— Потвердимо! — пролунав незнайомий голос, і король одразу впізнав: це говорив його син.

Усі дивилися на колишнього короля. І ніхто не помітив, що людей у кают-компанії вдвоє побільшало: на тій половині стола, що її на прохання капітана ніхто не займав, сиділи пасажири “Альфи”.

Алька щось пронизливо вигукнула, підхопилася, кинулася до мами.

Хлопці метнулися за нею.

Еони бігли навколо стола назустріч батькам і не розуміли, чому біжать так довго: що ближче вони підбігали, то далі відсовувалися знайомий фігури. Здавалося, ця половина стола ніколи не закінчиться, без кінця і краю розтягуючись у просторі, а пружне повітря штовхає в груди, заважає швидко бігти.

— Зупиніться! — застеріг дітей лагідний голос. — Верніться, будь ласка, на свої місця.

Діти, важко дихаючи, попленталися до крісел. Ніщо не заважало їм іти назад.

— Зараз ви до нас не потрапите, хоч як би старалися, — пояснила, усміхаючись, Альчина мати. — Наші кораблі з’єдналися в просторі, але ми знаходимось в себе, а ви — за тисячу кілометрів за земними поняттями. Чи варто, Алько, бігти тисячу кілометрів на одному місці?..

— Варто! І навіть більше! — Алька струснула кісками.

На “Альфі” всі засміялися.

— Зачекайте трішки, — сказав Каренів батько, дивлячись на дітей з-під волохатих брів. — Ми пронеслися в порожнечі мільйони кілометрів. І що значить порівняно з цим якась там тисяча, до того ж скручена космосом у кілька метрів?! Скоро ми подолаємо і цю тисячу!