Читать «Людина-амфібія» онлайн - страница 62

Вона не могла забути Іхтіандра, його смерті. Чоловіка вона не любила, свекруха викликала у неї почуття огиди. І з оцією вусатою бабою Гуттієре повинна була жити…

У цю ніч Гуттієре почувся Іхтіандрів голос. Він кликав її на ім’я. Якийсь шум, чиїсь приглушені голоси долинали із садка. Гуттієре подумала, що їй так і не пощастить заснути цієї ночі. Вона вийшла у сад.

Сонце ще не зійшло. Садок оповивали сріблясто-рожеві сутінки вранішньої зорі. Хмари розвіяло. На траві і на деревах виблискувала рясна роса. У легкому вбранні, босоніж ступала Гуттієре по траві. Раптом вона зупинилася і почала уважно приглядатися до чогось на землі. На стежці, напроти її вікна, на піску була кров. Тут же валявся закривавлений заступ.

Уночі тут учинено якийсь злочин. Бо звідки взялися б оці сліди крові?

Гуттієре мимоволі пішла по слідах, і вони привели її до ставка.

«Чи не в цьому ставку заховано останні сліди злочину?» — подумала вона, з острахом вдивляючись у зеленкувату поверхню.

Із зеленкуватої води ставка на неї дивилося обличчя Іхтіандра. Шкіра на його скроні була розкраяна. На обличчі відбивалося страждання і водночас радість.

Гуттієре дивилася, не зводячи очей, на обличчя Іхтіандра, що втопився в океані. Невже вона збожеволіла?

Гуттієре хотіла тікати, але не могла зрушити з місця, не могла одвести від нього очей.

А обличчя Іхтіандра поволі виринало з води. Ось воно вже з’явилося над поверхнею, схвилювавши тихі води. Іхтіандр простягнув до Гуттієре скуті руки і промовив з блідою усмішкою, вперше звертаючись до неї на «ти»:

— Гуттієре! Люба моя! Нарешті, Гуттієре, я… — але він не скінчив.

Гуттієре схопилася за голову і закричала з переляку:

— Згинь! Пропади, нещасна примаро! Я ж знаю, що ти мертвий. Навіщо ти являєшся мені?…

— Ні, ні, Гуттієре, я не мертвий, — поспішно відповіла примара. — Я не втопився. Пробач мені… я затаїв від тебе… Я не знаю, навіщо зробив це… Не йди, вислухай мене! Я живий, — ось доторкнись до моїх рук…

І він простягнув до неї скуті руки. Гуттієре все дивилася на нього.

— Не бійся, адже я живий… Я можу жити під водою. Я не такий, як усі люди. Я один можу жити під водою. Я не втопився тоді, кинувшись у море. Я стрибнув у воду тому, що мені важко було дихати на повітрі.

Іхтіандр похитнувся і говорив далі так само квапливо й безладно.

— Я шукав тебе, Гуттієре. Цієї ночі твій чоловік ударив мене по голові, коли я підійшов до твого вікна, і вкинув мене у ставок. У воді я опритомнів. Мені пощастило скинути мішок з камінням, але ось цього, — Іхтіандр показав на наручники, — я не зміг скинути…

Гуттієре починала вірити, що перед нею не примара, а жива людина.

— Але чому у вас скуті руки? — спитала вона.

— Я потім розповім тобі про це… Тікаймо зі мною, Гуттієре. Ми сховаємося у мого батька, там нас ніхто не знайде… І ми будемо жити з тобою… Ну, візьми-бо мої руки, Гуттієре… Ольсен сказав, що мене звуть «морським дияволом», але ж я людина! Чого ж ти боїшся мене?

Іхтіандр вийшов із ставка весь у мулі. Знесилений, опустився він на траву.