Читать «Потворний хлопчик» онлайн - страница 9
Айзек Азімов
— Хлопчику, — покликала вона пошепки, — хлопчику!
Вона хотіла було сягнути руками під ліжко, але подумала, що він може вкусити, і стрималася. Натомість увімкнула нічник і відсунула ліжко.
Сердешне хлоп’я скулилося в куточку, коліна підтягнуті до підбороддя, заплакані очі дивилися на неї сполохано.
При тьмяному освітленні його відразливість ніяк на неї не впливала.
— Бідолашний хлопчик, — примовляла вона, — бідолашний хлопчик. — Відчула, як він напружився, коли погладила його по волоссі, а потім обм’як. — Бідолашний хлопчик. Підеш на ручки?
Вона сіла біля нього на підлогу й почала повільно, ритмічно гладити його по волоссі, по щоці, по рученятку. Тихесенько заспівала повільну й лагідну колискову.
Почувши спів, він підвів голівку й задивився на її губи, ніби дивуючись звукам.
Поки хлопчик слухав, вона прихилила його ближче до себе. Поволі й лагідно натиснула збоку на його голівку, аж поки та не доторкнулася до її плеча. Просунула руку під стегенця і плавким, неквапливим рухом посадила його собі на коліна.
Вона все наспівувала, знову й знову повторюючи одну й ту саму нехитру пісеньку, погойдувала й заколисувала його.
Він перестав плакати, а через якийсь час розмірений муркіт його дихання показав, що він заснув.
З безмежною обережністю вона підсунула ліжечко назад до стіни і поклала хлопчика. Вкрила ковдрою й поглянула на нього. Його личко вві сні виглядало таким сумирним і дитинним. І не таке вже було й потворне. Далебі!
Вона почала виходити навшпиньки, а потім подумала: а якщо він прокинеться?
Повернулася назад, повагалася в нерішучості, зітхнула й лягла у ліжко до дитини.
Ліжко було для неї замалим. Їй було тісно й ніяково за браком запони, але тут ручка дитини заповзла у її руку, і в такій позі вона й заснула.
Вона прокинулася нажахана, мало не з вереском. Але, похопившись, лише закашлялася. Хлопчик дивився на неї широко розплющеними очима. Їй потрібно було трошки часу, щоб пригадати, як вона лягла з ним у ліжко, а тепер, не відриваючи погляду від його очей, вона повільно та обережно випростала ногу й опустила її на підлогу, потім другу.
З острахом зиркнула на відкриту стелю, потім напружила м’язи, щоб швиденько встати.
Але в цю мить куценькі хлопчикові пальчики потяглися вперед і торкнулися її губів. Він щось сказав.
Від доторку вона скривилася. В денному світлі хлопчик був нестерпно потворний.
Він заговорив знову. Розтулив рота, показував, ніби щось звідти вилітає.
Міс Феллоуз усе збагнула й запитала тремтячим голосом:
— Ти хочеш, щоб я заспівала?
Хлопчик не казав нічого, лише дивився на її рот.
І непевним, напруженим голосом міс Феллоуз завела пісеньку, яку вона співала вночі, а потворний хлопчик усміхнувся. Він незграбно похитувався майже в такт мелодії, відтак в горлі в нього забулькотіло, що могло бути доісторичним попередником сміху.
Міс Феллоуз подумки зітхнула. Є в музиці чари, що тамують дике серце. Це могло б допомогти…
— Почекай-но, — сказала вона. — Дозволь мені дати собі лад. На одну хвилиночку. Потім я приготую тобі сніданок.