Читать «Повернення з зірок» онлайн - страница 26

Чи це була ще архітектура, чи вже творення гір? Вони зрозуміли, що, переступаючи певні межі, треба відмовитися від симетрії, від пропорційності форм і вчитися у найвеличнішого вчителя — кмітливі учні планети!

Я обійшов озеро. Велет ніби супроводив мене своїм застиглим, сяючим зльотом. Так, треба було мати відвагу, щоб задумати таку форму, надати їй суворості гір, відтворити шерехатість урвищ, не впадаючи в той же час у механічне копіювання, нічого не загубити, не сфальшувати. Я повернувся під стіну дерев. Бліда блакить Терміналю, пронизуючи чорне небо, світилася крізь віти, аж поки я не зайшов у гущавину. Довелось відводити руками гнучке гілля, колючки чіплялися за мій светр, за холоші штанів, роса з високої гілки дощем посипалася мені на обличчя. Я вхопив ротом кілька листків, пожував їх, вони були молоді, гіркі. Вперше після повернення я почував себе добре; нічого вже більше не хотів, не шукав, не бажав; мені було досить іти в цій темряві, у шелестінні хащів, наосліп, без мети. Чи ж не це малював я собі в уяві протягом десяти років?

Кущі розступилися. Звивиста алейка. Рінь шаруділа у мене під ногами, я йшов уперед, туди, де під кам’яною ротондою бовванів людський силует. Не знаю, звідки там бралося світло; навколо було безлюдно, якісь лавки, кріселка, перекинутий столик, пісок, сипкий і глибокий, я відчував, як грузнуть у ньому ноги і який він теплий, незважаючи на нічну прохолоду.

Під склепінням, що спиралось на потріскані, понадбивані колони, стояла жінка, ніби чекала на мене. Я вже бачив її обличчя, бачив, як іскрилися діамантові пластинки, що закривали їй вуха, білу сукню, що невиразно світилася в тіні. Невже це було можливим? Сон? Я був кільканадцять кроків від неї, коли вона заспівала. Серед невидимих дерев її голос здавався слабким, майже дитячим, я не міг розібрати слів, можливо, їх і не було, уста у неї залишались напіврозтуленими, так, ніби вона щось пила; її обличчя застигло в спокої, і тільки уважний, зосереджений погляд свідчив, ніби вона бачила щось, чого інші не можуть побачити, і саме про це співала. Я боявся, що вона мене помітить, і уповільнив кроки. Я був уже в смузі світла, що огортала кам’яне коло. Голос жінки зміцнів, прорізуючи темряву, він благав про щось; нерухома, зі звислими руками, вона наче взагалі забула про них. Здавалося, що ця співачка вже не мала нічого, крім голосу, в якому розчинялась сама, що вона втратила все найдорожче і тепер прощалася з ним, знаючи, що з останнім завмираючим звуком скінчиться не тільки спів.

Я не йняв віри всьому. Жінка замовкла, а її голос усе ще бринів у моїх вухах. Раптом позад себе я почув дріботіння легких кроків. Я оглянувся і побачив дівчину, за якою хтось гнався. Сміючись коротким горловим сміхом, вона промчала сходами, прорізала собою жінку — наскрізь! — і вже мчала далі; темний силует переслідувача майнув біля мене; потім вони зникли з поля зору. Знову я почув звабливий сміх дівчини і став як укопаний, не знаючи — сміятися мені чи плакати. Неіснуюча співачка щось тихо замугикала. Я не хотів її слухати. Відійшов у темряву, зажурений, немов дитина, якій довели брехливість казки. Це було як профанація. Я йшов, а її голос переслідував мене. Алея тяглася далі, я повернув і побачив зелень живоплоту; мокрі фестони листя звисали над металевою хвірткою. Відчинив. Здавалося, там було світліше. Живопліт утворював широке коло, на траві лежали наче кам’яні брили. Одна з них ворухнулася, виросла, я побачив два блідих вогники очей і завмер. Кроків за п’ять від мене був лев. Він важко підвівся, спершись на передні лапи; тепер я бачив його усього, бачив його скуйовджену густу гриву. Він потягнувся раз, другий і повільно, безшумно рушив просто на мене. Перший переляк минув. «Ну, ну, не лякай», — промовив я. Звір не міг бути справжнім. Привид, як та співачка, як оті отам, унизу, біля чорних автомобілів. Лев зупинився за крок від мене, позіхнув, у чорній пащі блиснули ікла, клацнув зубами, наче замкнув пащу на засув, я відчув його смердючий подих, що…