Читать «Повернення з зірок» онлайн - страница 23

Я повернувся і вийшов; вхідні двері відчинились від мого поштовху, великий коридор був майже темний, Я не знав, як вийти на ту терасу, аж поки не натрапив на сповнені слабким синюватим світлом циліндри — скляні шахти ліфтів. У тій, до якої я наблизився, ліфт уже піднімався вгору; можливо, для цього досить було стати ногою на поріг. Ліфт спускався довго. Я бачив поперемінно поклади темряви і розрізи перекрить — білі з червонуватими прокладками, мов шари сала на м’ясі, — що відлітали вгору; я втратив їм лік. Ліфт спускався, все ще спускався, це було як подорож на дно: ніби мене кинули в незнану глибочінь стерильного проводу і цей гігантський будинок, що поринув у спокійний сон, випроваджував мене. Аж ось частина прозорого циліндра розчинилася, я вийшов.

Твердий широкий крок, руки в кишенях. Темрява. Я жадібно вдихав холодне повітря, відчуваючи, як розширюються ніздрі, як спокійно працює серце, нагнітаючи кров. У розколинах доріг палахкотіли вогні, час від часу їх закривали безшумні стрімкі машини. Жодного перехожого. Між чорними силуетами я побачив заграву і подумав, що то, можливо, готель. Виявилося, що це лише освітлений тротуар. Я поїхав ним. Наді мною пропливали контури якихось конструкцій, десь далеко, над чорними силуетами будинків, рівномірно пересувалися сяючі літери останніх новин: аж раптом тротуар разом зі мною вплив до освітленого приміщення. Тут він і закінчувався.

Широкі сходи, що сріблилися, як застиглий водоспад, спливали вниз. Мене дивувало це безлюддя: відколи покинув Наїс, я не зустрів жодного пішохода. Ескалатор був дуже довгий. Унизу світилась вогнями широка вулиця, з обох її боків було видно пасажі в будинках. Під деревом з голубим листям (зрештою, це, може, не було справжнє дерево) я побачив дві постаті, наблизився до них і пройшов мимо. Вони цілувалися. Я йшов назустріч приглушеним звукам музики; якийсь нічний ресторан чи бар, нічим не відділений від вулиці, постав переді мною. Там було трохи людей. Я вирішив зайти і спитати, де тут готель, коли раптом усім тілом наштовхнувся на невидиму перешкоду. То була абсолютно прозора шиба. Вхід був поруч. Всередині хтось засміявся, показуючи на мене іншим. Я увійшов. Чоловік у чорному в’язаному одязі, трохи навіть схожому на мій светр, але з якимсь дивним, ніби надутим, коміром, сидів із склянкою в руках, боком до столика, й дивився на мене. Я зупинився перед ним. Сміх завмер на його напіврозтулених устах. Стало тихо. Чути було лише музику, що долинала ніби десь з-за стіни. Якась жінка тихо зойкнула. Я глянув на скам’янілі обличчя присутніх, вийшов і вже на вулиці пригадав, що збирався спитати про готель.

Я зайшов до пасажу. Суцільні вітрини. Всілякі бюро подорожей, магазини спорттоварів, манекени у різних позах. Власне, вітринами це можна було назвати лише умовно, бо все стояло і лежало просто на вулиці, з обох боків дещо піднесеного тротуару, що пролягав посередині. Кілька разів мені здалося, що там, у глибині, люди. То були рекламні ляльки, які по черзі виконували одні й ті самі рухи. Одну з них — майже таку, як я, завбільшки, що, карикатурно надимаючи щоки, грала на флейті — я розглядав досить довго. Вона робила це так вправно, що мені аж хотілося заговорити до неї. Далі йшли зали якихось атракціонів, там оберталися великі райдужні кола, подзвонювали підвішені на певній відстані одна від одної срібні трубки, мигтіли призматичні дзеркала, але скрізь було порожньо. Аж у кінці пасажу в темряві блиснув напис ТУТ ГАГАГА. І зник. Я рушив туди. Знову заблищало ТУТ ГАГАГА і знову зникло, ніби хтось його здув. Коли засвітилося знову, я побачив вхід і почув якісь голоси. Я пройшов крізь завісу теплого подуву.