Читать «Повернення з зірок» онлайн - страница 18

— Не гнівайся, — сказав я, вихиливши кухоль і наливши собі вдруге.

— Я не гніваюсь. Ти не відповів мені. Може, не хочеш?

— Чому ні? Скажу. Нас було всього двадцять три чоловіка на двох повітряних кораблях. Другий — то «Улісс». По п’ять пілотів, решта — вчені. Зовсім не було там жінок.

— Чому?

— Через дітей, — пояснив я. — Не можна возити дітей на таких кораблях, а коли б навіть і можна було, ніхто б не схотів їх брати. Раніше ніж в тридцять років не полетиш. Треба закінчити два факультети плюс чотири роки тренувань — усього дванадцять років. Одним словом, тридцятирічні жінки, як правило, мають дітей. Були ще й інші міркування.

— А ти? — запитала вона.

— Я був неодруженим. Вибирали неодружених, звичайно, добровольців.

— Ти хотів…

— Так. Звичайно.

— І не…

Замовкла. Я знав, що вона хотіла сказати, й мовчав.

— Це, мабуть, дуже страшно… отак повернутися… — сказала вона майже пошепки й здригнулася. Раптом глянула на мене, щоки її вкрилися густим рум’янцем.

— Слухай-но, те, що я говорила раніше, було просто жартом. Насправді ж…

— Про тих сто років?

— Так. Я сказала це, аби щось сказати. Це не мало…

— Та годі тобі, — буркнув я. — Ще трохи розмов про це — і я справді відчую цей вік.

Вона мовчала. Я примусив себе не дивитись на неї. В тій іншій, неіснуючій кімнаті за склом величезна чоловіча голова беззвучно співала; я бачив, як тремтіла від напруження темно-червона шия, бачив спітнілі щоки, все обличчя, яке похитувалося в нечутному ритмі.

— Що ти робитимеш далі? — тихо запитала вона.

— Не знаю. Ще не знаю.

— У тебе немає жодних планів?

— Ні. У мене є трохи… ну, премія така. За весь цей час. Коли ми відлітали, в банку було покладено на моє ім’я… не знаю навіть скільки. Нічого не знаю. Слухай, що це таке — кавут?

— Кавута? — поправила вона… — Це… такі заняття, пластування — нічого особливого, але з часом можна дістатися до реалю…

— Стривай… то що ти, власне, робиш?

— Пласт, ну хіба ти не знаєш, що це таке?

— Ні.

— Як би тобі… просто, там роблять сукні, взагалі одяг, усе…

— Кравецтво?

— Що це значить?

— Шиєш щось?

— Не розумію.

— О небо, чорне й блакитне! Проектуєш моделі одягу?

— Ну… так, у певному розумінні. Не проектую, а роблю.

Я облишив цю тему.

— А що таке реаль?

Це справді їй допекло. Вперше вона подивилась на мене, як на істоту з іншого світу.

— Реаль це… реаль… — повторила вона безпорадно. — Це такі… історії, їх дивляться…

— Це? — я вказав на скляну стіну.

— Та ні, це телебачення.

— Так що? Кіно? Театр?

— Ні. Я знаю, що таке театр. Це було колись, раніше. Знаю: там були справжні люди. А реаль штучний. Тільки неможливо відрізнити. Хіба що коли зайти туди до них…

— Куди зайти?…

Велетенська голова поводила очима; відкидалась назад, дивилася на мене так, ніби її надзвичайно розважала ця сценка.

— Слухай-но, Наїс, — несподівано для самого себе промовив я, — або я вже піду, бо дуже пізно, або…

— Я б воліла…

— Але ж ти знаєш, що я хочу сказати.

— То скажи.

— Гаразд. Я хотів розпитати тебе іще про деякі речі. Про великі, найважливіші. Я вже трохи знаю — чотири дні просидів в Адапті на Місяці. Але то, як кажуть, я чув дзвін… Що ви робите, коли не працюєте?