Читать «Повернення з зірок» онлайн - страница 12

— Вам підігріти? — почувся за моєю спиною привітний голос. Я обернувся. Не було нікого, тільки овальний столик крокував на смішно зігнутих ніжках: наближався до мене. Дзенькали чарки з пінистим напоєм, вишикувані на тацях, розташованих колом. Одна рука підсувала мені люб’язно той напій, друга — вже сягала по тарілку з отвором для пальця, подібним до малої ввігнутої палітри, — це був автомат, я бачив за центральною шибкою тліючий жар його транзисторного серця. Я відхилився від так послужливо простягнутих до мене рук, повних ласощів, якими я знехтував, і, зціпивши зуби, наче ображений кимось, швидко вийшов із штучного гроту.

Перейшов широку терасу, поминув скупчення столиків, алеї лампіонів, притрушених легким пилом чорних і золотих світляків, що розсипалися догоряючи. Біля самого берега, викладеного старим камінням з пожовклим мохом, овіяв мене нарешті справжній вітер, чистий, холодний. Поруч стояв вільний столик. Я сів незручно, спиною до людей, вдивляючись у ніч. Внизу простяглася безформна темрява, тільки далеко, дуже далеко, на її закраїнах, мерехтіли тонкі, хисткі вогники — дивні, наче й не електричні; а ще далі здіймалися у небо шпаги світла, холодні, тонкі, схожі чи то на будинки, чи то на дивовижні стовпи. Я прийняв би їх за промені прожекторів, коли б не те, що їх мітила тоненька сіточка — вони скоріше являли собою вбиті в землю скляні циліндри, що були зроблені впереміж із ввігнутих і випуклих лінз і сягали аж до хмар. Вони, мабуть, були надзвичайно високими, а навколо них мерехтіли пульсуючі вогні, які випромінювали то апельсинове, то майже біле сяйво. Такий вигляд мало місто: я намагався знайти очима вулиці, уявити Тх, але цей темний і ніби мертвий простір унизу, що простягався на всі боки, не освітлювався жодною іскрою.

— Коль?… — почув я, мабуть, уже не вперше сказане слово, але не відразу зрозумів, що звертаються до мене. Тільки-но я зібрався обернутися, як це зробило за мене крісло. Переді мною стояла дівчина років двадцяти в блакитному вбранні, яке наче приросло до неї, її плечі й груди тонули в темно-синьому пуху, що донизу ставав усе прозорішим, її підтягнутий живіт — наче вирізьблений з дихаючого металу. Блискучі прикраси у вухах були такі великі, аж закривали вушні раковини. Маленькі губи, на яких блукала непевна усмішка, — густо нафарбовані, ніздрі були теж червоними. (Я помітив, що саме так ходить більшість жінок). Дівчина сперлася обома руками на спинку крісла навпроти мене, говорячи: