Читать «Яким ти повернешся?» онлайн - страница 58
Ігор Маркович Росоховатський
— А безнадійно хворі, каліки, виродки? Їх все-таки треба було знищити.
— Якщо їх не можна вилікувати сьогодні, то це ще не значить, що так буде завтра. Хіба наука не прогресує? І хто може поручитися, що серед кволих немає хоч одного Пастера чи Ейнштейна, який окупить витрати на всіх? Нерозумно знищувати їх. Нерозумно. Хіба це не вищий критерій?
— Можливо, ти й маєш рацію, — стомлено погодився Творець. — Пошукаємо іншого шляху.
— Пошукаємо, — луною відгукнувся сигом.
Портрети предків мовчки ждали.
ЗАВОЮВАННЯ СВІТУ
— Час не чекає, — сказав Творець. — Але перш ніж діяти давніми методами, випробуємо спосіб переконання. Правда, він ніколи не давав золотих плодів, проте, можливо, ти зумієш втовкмачити людям, для чого треба записуватися в твої легіони.
— Постараюсь.
Вийшовши з будинку, сигом побачив неподалік знайомого садівника. Це був рум’яний, веселий, середніх літ чоловік, що майже завжди насвистував пісню.
“Типовий солдат — не впадає в тугу, не втрачає самовладання, — подумав сигом і зупинився. — Не варто починати відразу з маси. Краще спробувати на оцьому. Тим паче що ми добрі знайомі”. Підійшов до садівника, що схилився над тюльпанами…
— Добридень!
— Добридень! Поглянь на ці тюльпани. Ти не бачиш в них чого-небудь незвичайного?
— Ні. Тюльпани як тюльпани. У одного трохи пожовкло листя, — сказав сигом, придивившись, — а в цибульці оселився черв’як.
— Але ж вони фіолетові! Мені пощастило виростити й чорні. Глянь, як пожадливо розтуляють вони чашечки, як тичинки горять і переливаються на сонці крапельками роси. А ось несподіваний сріблястий перехід, поряд жилка теж срібляста, але не блищить. Глянь-бо, глянь — кінчики пелюсток загорілися, наче рубін, поступово втрачаючи густоту барв, як розбавлене вино…
— Можу запропонувати тобі дещо краще, — сказав сигом.
— Новий сорт тюльпанів?
— О, даруй! Я взагалі не розумію, чому така людина, як ти, цілісінькі дні нидіє над квітами, — з досадою мовив сигом.
— Це моя робота. Вона не гірша за будь-яку іншу.
— У мене є діло, достойне тебе. Я збираю армію для завоювання світу.
— Он воно що!.. — аж свиснув садівник од здивування. — Спасибі за турботи, але мені треба працювати.
— Оце ти називаєш “працювати”? Може, хтось їстиме твої квіти?
— Ні, — осміхнувся садівник.
— З них пошиють одяг? Збудують житло?
— Теж ні.
— Яка ж од них користь?
— Вони дають людям радість.
— Невагомі слова. В них порожнеча.
Садівник замислився: як пояснити? Потім сказав:
— Ти все міряєш на “розумно” і “нерозумно”. Отже, квіти дають людям радість, а вона допомагає жити й працювати! Хіба це нерозумно? Навіщо ж мені йти з тобою на завоювання світу, коли мій світ тут? Поглянь, як він міниться всіма барвами, розмовляє зі мною своєю мовою. Якщо хочеш завоювати хоча б його, для початку допоможи мені полити грядки…
* * *
Біля виходу з саду просто на густій траві сидів студент і уважно читав, морщачись, як від зубного болю:
“Є багато способів повернення молекули в її нормальний стан. Спосіб перший…”