Читать «Яким ти повернешся?» онлайн - страница 52
Ігор Маркович Росоховатський
— Це не має значення. Поглянь краще туди, куди ти дивився раніше. Он зупинилася машина. Хочеш мати її? Якщо водій не погодиться — у твоїй кишені ніж.
— Це вбивство, — вигукнув підліток і позадкував,
— Ну й що? — засміявся сигом.
— Це погано, це злочин.
— Дурниця! Хто тобі сказав, що погано? І що таке погано? Ти молодий, сильний, красивий, сповнений бажань. Здійсни їх! Потім буде пізно!
— А поліція? — запитав другий.
— Я допоможу вам зробити так, що й комар носа не підточить. Я сам буду вашим ватажком.
І сигом запропонував їм такий план, що навіть найбоязкіший зрозумів: боятися нічого.
— Пішли! — скомандував сигом, і підлітки гуртом кинулися за ним.
* * *
— Ти пропадав цілий тиждень. Розповідай, — зустрів його Творець.
— Я допоміг підліткам здійснити їхню мрію.
— Вдало?
— Звичайно.
— Іншим разом вони підуть за тобою куди завгодно. Хай це буде початок. Коли-небудь ти поведеш мільйони голодних і тих, хто прагне перетворити світ, зробити його розумним. А поки що вчись.
БАБУСЯ
Сигом щодня бачив її на тій самій лавочці. Меткі руки рухалися майже автоматично, а очі втуплені в одну точку, що ховалася десь на верхівці дерева. Бабуся в’язала, і клубок ниток розмотувався безконечно з ранку до пізнього вечора.
— У вас, мабуть, немає рідних? — мовив сигом, сідаючи поряд.
Бабуся не здивувалася несподіваному запитанню, повернула голову до сигома, і він побачив сіру, зів’ялу шкіру, поорану зморшками.
— Ні рідних, ні близьких, — відповіла старенька.
— А що ви в’яжете?
— Шарфи і кофтинки.
— Для кого?
— Продаю їх, щоб купити собі хліба.
— А що, коли я відніму оцей шарф?
Спиці зупинилися.
— Можу віддати, якщо він вам подобається.
Сигом задумався. В книжках, які дозволив йому читати Творець, не згадувалося, щоб людина без опору віддала щось цінне. “Отже, шарф не становить для неї цінність”. Запитав:
— Якщо ви живете, то у вас є чим дорожити? Я знаю, що для жінок найдорожче — любов, діти, сім’я, світ почуттів. У вас нічого цього нема. Почуття згасли. Що ж лишилося?
— Спогади. Я живу ними.
“Виходить, вони можуть бути настільки цінні, що заміняють усе інше”.
— Відняти їх — і ви загинете?
Вона зрозуміла, куди він хилить.
— Охоче поділюся ними з вами.
— Поділитися — не підходить. Я хочу їх геть усі.
— А я й оддам їх усі.
Сигом запідозрив каверзу:
— І нічого не залишите собі, нічого не приховаєте? Навіть вовк зариває кістку на чорний день.
— Вони лишаться зі мною.
— Але ви ж оддасте їх мені.
— Спогади — це не кістка і не хліб. Я віддам їх, і вони лишаться зі мною.
Сигом запитав Творця:
— Чи може людина віддати найцінніше іншому і при цьому переживати радість?
— Ні, — відповів Творець.
СУД
— Ніде люди не плетуть стільки нісенітниць, як на судовому процесі, — сказав Творець. — І сьогодні ти в цьому пересвідчишся.
— Слухаю.
— Сьогодні відбудеться суд над Альфредом Куршмітсом і його друзями. Вони розгромили крамницю одного іноземця, а коли той спробував боронити своє добро, полічили йому ребра.
— А яке мені діло до того? — запитав сигом.
— Альфред і його хлопці — жителі цієї країни, такі ж, як я. А в себе вдома ми хочемо самі торгувати. Наша країна — для нас. Якщо всі дотримуватимуться цього принципу, в світі створиться та рівновага і порядок, яких ми прагнемо.