Читать «Яким ти повернешся?» онлайн - страница 45
Ігор Маркович Росоховатський
УЧИТЕЛЬ
І
— Іди, дурню!
— А ще хто?
Пролунали два удари. Плач. Вигук.
— Ти знаєш, хто ти?
— Скажи, скажи! Що, злякалася? Скажи, боягузко! Ну, скажи!
Я побіг, зачепив кришталеву вазу, і вона, впавши, чудово задзвеніла.
— Кажи, хто я? Горбань, так? Каліка, так?
На когось сипався град сильних ударів.
Я знав не тільки силу цих ударів, але й лють, знав, чого можна побоюватися. Жбурнувши купу книжок, я кинувся до хлопчика. Побачив гострий горб і довгі руки…
Мені не пощастило вгамувати хлопчака, і через те я стиснув його так, що він почав задихатися. Тільки тоді забіяка прохрипів:
— Пустіть…
Я мовчки стискав його, і мені здавалося, що я тримаю звіреня. Тільки-но відпустиш — воно знову кинеться на жертву. Я не міг одвести погляду від скривавленого обличчя дівчинки, яку він бив.
Він обм’як, майже повис на моїх руках. Я з великим зусиллям розвів його руки, повернув хлопчика до себе лицем, зазирнув у його вперті, сухі, безбарвні очі.
— Дівчинку? Ти насмілився бити дівчинку? Дівчинку, яка вдвічі менша за тебе?!
Я не знаходив потрібних слів. Злість клекотіла в мені, шукала виходу, і я кілька разів міцно струснув його раніше, ніж опанував себе. Він стояв, задихаючись, знесилений, але не приборканий.
— Хай не дражниться. Бо я їй покажу… який я… каліка…
Я не став пояснювати йому, що дівчинка не називала його ні горбанем, ні калікою, що він усе видумав, сам назвав себе так. Будь-яке пояснення було марне — в цьому я вже не раз пересвідчувався. Його перевели до моєї групи, довірили мені як найстриманішому з вихователів, але за якихось три місяці він “перевиховав” мене — перетворив на неврастеніка.
Спочатку я ще стримувався, казав собі: він не винен, він каліка, його замучили операціями в клініках, намагаючись виправити легені, серце, хребет, залози… Він народився паралітиком, недоумкуватий алкоголік-батько дав йому, ніби на глум, ім’я біблійного красеня: Йосип. Його вирвали з кайданів паралічу, є надія, що згодом пощастить, зробивши кілька операцій, виправити горб. Але як виправити його тупість? Його дику лють і до дорослих, і до дітей? Я намагався залучити його в гурток малювання і ліплення, але навіть мовчазні люди викликали в ньому напади люті, і він, коли мене не було, навмисно псував полотно, розбивав гіпсові фігурки. Тільки тварини не викликали у ньому люті. Помітивши це, я доручив йому доглядати кролів, але одного він одразу ж підсмажив на багатті. На мої запитання відповів, втупивши погляд у землю і облизуючись: “Смачно”. І навіть після цього я все-таки чогось сподівався, настільки я був самовпевнений. Я не хотів здаватися, признатися, що тут потрібні нелюдські нерви і терпіння. Хоча б для того, щоб до довгого списку його жертв не додати ще й ім’я вихователя, який збожеволів.
— Ходімо! — крикнув я, схопивши його за руку.
Я втягнув Йосипа до кабінету директора. Вираз мого обличчя був досить красномовний, і директор похилив голову.
— У спецінтернат! — гримнув я. — З мене досить!
— Гаразд, дорогий колего, гаразд, тільки заспокойтеся. — Директор подав мені склянку з водою, яку я випив одним духом.
