Читать «Яким ти повернешся?» онлайн - страница 23

VIII

Він побачив над собою стривожене обличчя сигома, запитав:

— Це все-таки ти, Анте?

Відчув руку сигома на своєму лобі і почув слова:

— Ні, не я, а джин з пляшки.

Тільки тепер повірив.

— Мені здалося, що ти прийшов не сам.

— Тобі не здалося.

— Тоді хто це?

— Ще не знаю. Але думаю, один з тих, кого ми шукали.

Олег стрімко підвівся, повернув голову і побачив двоногу істоту, вдягнену в пластмасовий скафандр. Блідо-фіолетове лице, очей майже не видно. З роззявленого рота стирчали зуби. Істота стояла нерухомо, прихилившись до стіни каюти.

— Не бійся. Він у мене під телеконтролем, — сказав сигом.

— Але чому ти запевняєш, що це один із тих?

— Це Миронов.

— Що?!

— Придивися.

Промені, що виходили з очей сигома, тягнулися до Олега. Він відчув, що з нього ніби звалився тягар, пригнічення; що повертається спокій, здатність мислити. Він глянув па ноги істоти — це були ноги Миронова, на плечі — його плечі. Але обличчя — чуже…

— Миронов! — покликав він. Голосніше: — Іване!

Істота байдужісінько дивилася кудись у куток, і Олег згадав, що вона перебуває під контролем Анта.

— Зніми телеконтроль.

— Небезпечно. Не зумів з ним домовитися, — відповів Ант.

— Я дружив з Мироновим. Зніми контроль.

— Гаразд.

Вираз блідо-фіолетового обличчя враз змінився. Раніше було байдуже, стало зацьковане і люте. Істота кинулася до дверей. Але, пересвідчившись, що не відчинить, підстрибнула до пульта і почала навмання натискати кнопки.

“Вона щось пам’ятає”, — сприйняв Олег думку сигома і ступив до істоти. Вона обернулась, по-звірячому клацнула зубами. Олег вдарив у щелепи, послав у нокдаун. Коли істота, похитуючись, підвелась, Олег знову промовив ім’я Миронова, повторюючи його по-різному, різним тоном. Істота не реагувала, зацьковано озиралася.

Олег згадав дівчину з густими бровами, які зрослися на переніссі. Вони обидва були закохані в неї, вона стала дружиною Миронова. Голосно, чітко мовив:

— Віка, Вікторія. Віка. Дружина Віка, син Дмитро…

Жоден м’яз не здригнувся на обличчі істоти.

Олег глянув на сигома, подумав: “Либонь, ти знову помилився, сигоме, коли гадаєш, що розумієш людину краще, ніж вона сама себе. Це не Миронов”.

“Не помилився”, — відповів сигом.

“Що б його спробувати ще? Треба знайти щось звичне, дуже знайоме йому. І водночас таке, що потребує безумовного підкорення. Можливо, це?”

— П’ять, чотири, три, два, один… Старт!..

Істота зробила жест. Автоматичний жест космонавта, що опускає голову на подушку крісла і заплющує очі. Олег почав швидко, аби не зникла пам’ять істоти, повторювати команди. Іноді по тому, як здригалися повіки або рухалися брови, бачив реакцію, але вона була слабка, миттєва.

“Можливо, це просто рефлекторний рух, а не реакція на мої слова?”

Олег називав імена, прізвища, згадував посади товаришів Миронова по експедиціях, та це не справило ніякого враження. Тоді у відчаї він почав говорити все, що спадало на думку і могло мати хоч якесь відношення до Миронова.

— Ходімо на корт, клишоногий. Я дістав нову книгу Рейка. Хочеш морозива? Агов, перекинеш човен, пустуне! Пам’ятаєш прогулянку на Памірі? У тебе була така щетина, що Віка тебе не впізнала. А пам’ятаєш Роланда, Рольку, який завжди брав твої конспекти? Можливо, ти забув свою улюблену лайку? Агов, вождь парнокопитних, корифей дурощів, друг мимоволі, диявол чорний! Ну, гаразд, згадай хоча б Тетянку.