Читать «Привид іде по землі» онлайн - страница 12
Олесь Павлович Бердник
Мрія? Хіба не мріяли вони щиро й радісно вдвох із Катрен? Хіба не були їхні помисли чистими, незаплямованими? Та доля страшно посміялася над ними…
В напівсні, напівгарячці минула для Лосса перша ніч. Сонячні промені заграли у високості, вони ніби поцілували кривавим поцілунком хмаринки, що виднілися в тюремнім вікні. Ті промені й свіжа ранкова прохолода проникли в камеру. Лосс розплющив очі, стиха застогнав. Обличчя Потра схилилося над ним. Стурбований голос промовив:
— Що вам, товаришу?.. Боляче?..
Ні, ні! Алессандро даремно сердився на Моріса. Що з того, що француз розповідав йому химери. Він просто, по-дружньому хотів підтримати Лосса. Адже Потру теж нелегко! Будувати повітряні замки й щодня руйнувати їх — це, може, страшніше, ніж безнадія.
— Ви, напевне, скептично поставилися до моїх думок? — м’яко запитав француз. — Прошу пробачення.
— Що ви, що ви!
— Не заперечуйте. Я вас розумію. Ви тільки що йшли на смерть. Ви відчули подих свободи… Адже правда? Що з того, що тільки одну мить навколо не було дроту, мурів і охоронців! Адже за той мізерний проміжок часу пізнається вся цінність свободи. Хто переживе ту мить, той ніколи не стане рабом!..
“Так, це вірно. Він правду каже… Я пам’ятаю кожну деталь того вечора, знову переживаю кожну секунду втечі. Тремтіння, страх і потім… одна секунда свободи! Блаженство, яке неможливо уявити, і знову страшне падіння…”
Такі думки пробігали в свідомості Алессандро, а Моріс, схилившись над ним, вів далі:
— Ви, може, навіть зневажали мене вчора. Я розумію… Людина тільки що заради свободи йшла на муки, а їй говорять про мрію. Але… я щиро хотів підтримати вас.
— Дякую, — кволо всміхнувся Алессандро. — Та мені, напевне, не допоможе така підтримка… Я не бачу просвітку…
Моріс залишив абстрактні розмови. Він запитав про новини. Алессандро не міг нічого сповістити французові, бо в таборі Вальнера-П’єха теж не давали ні газет, ні журналів.
Розмову перервала поява наглядачів, які супроводжували в’язнів, що розносили обід. Похлебтавши теплої бурди з шматочком черствого хліба, Лосс задрімав. Минали години, чорним крилом насунулась ніч…
Поступово поверталися до Алессандро втрачені сили. Все далі відпливали в минуле страшні пригоди. Втеча згадувалася як кошмарний сон.
Якось під вечір француз знову розпочав розмову. Зранку чергував наглядач, який не давав навіть зітхнути, не те, що перемовитись. Хворий зуб викликав у нього лють, яку він зганяв на в’язнях. Але ввечері наглядач змінився, на його місце заступив інший черговий. Це давало можливість наговоритися вдосталь.
Моріс підсів до Лосса, торкнув його рукою.
— Ви спите, товаришу?
— Ні.
— Поговоримо?
— Я слухаю вас.
— Давайте знову поговоримо про мрію.
Алессандро хмикнув. Дивний цей француз! Далася йому та мрія.
— Ви іронізуєте? — запитав Моріс. — Хай так… Але все ж це найсильніше, що є в світі — мрія! А в наших умовах — тим більше…
— Можливо, — з неохотою сказав Алессандро. — Що ж це дасть нам?
— А давайте помріємо, — жваво підхопив Моріс. — Я часто думаю про різні незвичайні речі, фантазую про майбутнє Землі. Коли думаєш про майбутнє — легше жити.