Читать «Марсіанські "зайці"» онлайн - страница 26

Пес вів дітей ущелиною, яка ставала все глибшою. Незабаром снігопад стишався, тепер сніжинки падали згори м’якими білими метеликами. Нарешті, ущелина вперлась у круту кам’яну стіну. Мандрівники здивовано зупинились.

— Що трапилося? — процокотів зубами Боря, виглядаючи з-за спини Андрійка.

— Мабуть, Топ заблудився, — похмуро озвалася Надійка. — Забрели ще глибше… тепер зовсім не виберемося…

Пес кілька разів голосно гавкнув, нетерпляче перебираючи лапами. Ніхто ніде не обзивався. Надія, що почала зігрівати серця дітей, знову помалу згасала.

В цей час, на якусь хвильку, вгорі розійшлися хмари, на чорному тлі показався марсіанський місяць. Тьмяне проміння осяяло ущелину, і в тому примарному світлі діти побачили стіну, біля якої вони стояли. Андрійко вражено скрикнув.

— Боря, Надійко… Дивіться!

— Що таке?

— Це штучна стіна… змурована!..

Андрійко обмацав руками велетенські ромбічні камені, щільно припасовані один до одного, радісно сказав:

— Через це Топ привів нас сюди. Я ж вам казав — геніальний собака!

Боря смикнув Андрійка за полу, злякано прошепотів:

— То, може, тут марсіани? Тутешні люди?

— А то ж як! Так воно і є.

— А вони не захоплять нас? Не зроблять нам… поганого?

— Дурню! Вони тільки поможуть…

Топ кинувся до стіни і люто загавкав. Потім шалено зашкріб лапами, ніби сердився, що ніхто не з’являється.

І ось… несподівано… частина стіни пропала. З’явився величезний чорний отвір. Із того отвору виступила гігантська постать, спалахнуло проміння, яке осліпило дітей. Вони збилися докупи, приголомшені, налякані. Щось могутнє, сильне схопило їх в оберемок і кудись понесло.

Боря мало не знепритомнів од страху. Не краще себе почували і Надійна з Андрійком. Той, хто ніс дітей, незабаром зупинився, опустив їх додолу. Стало тепло, спалахнуло світло. Андрійко несміливо поглянув угору. Перед ними стояла велетенська істота, схожа на людину, але разів у півтора більша.

— Марсіанин, — прошепотіла Надійна.

Андрійко мовчки стиснув її руку. Серце його завмерло від тривожного хвилювання. Йому навіть здалося, що все це сон, а не дійсність, настільки казковим було оточення.

Вони стояли серед великого кулястого приміщення, краї якого танули у блакитній імлі. Попід стінами були розташовані дивні прилади, апарати. Діти заворожено оглядали їх, а марсіанин все дивився і дивився на своїх гостей, ніби хотів збагнути, хто вони такі, з яких країв.

Нарешті, він рішуче простягнув руку до стіни. Щось клацнуло, зажеврів великий екран, схожий на телевізійний. На ньому засяяла сліпуча кулька, а навколо неї закружляло дев’ять темних крапок.

— Наша сонячна система! — скрикнула вражена Надійна. — Пам’ятаєте, ми вивчали схему?

— Точно, — згодився Андрійко. Марсіанин показав рукою на четверту крапку, потім на себе.

— Показує на Марс, — прошепотів Боря, подавшись наперед.

— Авжеж. Він же з Марса.

Андрійко осмілів і теж наблизився до екрана. Порахувавши крапки, він тицьнув пальцем у третю. То мусила бути Земля. Він оглянувся на друзів. Ті схвально кивнули.

Екран погас. Марсіанин повернувся до дітей і раптом почав говорити їхньою — земною — мовою: