Читать «Марсіанські "зайці"» онлайн - страница 15

— Пам’ятаю, — видихнула Надійка.

Вони довго мовчали, прикипівши до паркану, не в силі одвести погляд від чаруючого видовища. Мрія, фантазія, буйна уява дитячої свідомості, прочитане в книгах — все стало реальністю, ясно і зримо стояло перед ними.

— Пропала наша яма, — озвався Боря.

— Що яма! — сердито відповів Андрійко. — Та за такі ракети можна тисячі ям оддать. От якби пробратися туди!

— Не пустять, — зітхнула Надійка.

Над долиною впав синій серпанок. Вечоріло. Між деревами поповзли тіні. Краєвид ставав казковим, таємничим. У будинках, на тому боці паркану загоралися вогні.

Десь недалеко почулися голоси. Дітей помітили охоронці. Молодий високий хлопець, із гвинтівкою на плечі, докірливо крикнув:

— Ай-я-яй! Пробралися-таки? Хіба читати не вмієте? Там же ясно написано, що заборонена зона!..

— Так цікаво! — заперечив Андрійко, не злізаючи з паркану.

— Мало чого цікавого! Ану марш звідси!

— І не страшно! — заявила Надійна…

До охоронця наближався високий чоловік. Він побачив дітей, весело гукнув:

— А, давні знайомі! Уже пробралися?

Це був Юрій Сергійович. Діти дружно привіталися з ним. Андрійко сказав:

— Ми прийшли поглянути на свою долину…

— На вашу долину? — здивувався Юрій Сергійович. — Ах так, я розумію! Правда, правда, ви тут були першими. Ну що ж, раз таке діло, доведеться платити вам відступного… Ідіть за мною, почуєте дещо цікаве…

— Куди йти? — недовірливо запитав Андрійко.

— Побачиш, — таємниче усміхнувся вчений. Звертаючись до здивованого охоронця, він додав: — Це мої друзі, пропустіть.

Діти, вражені приємною несподіванкою, пішли за Юрієм Сергійовичем. Минули широкі ворота. По бетонованих плитах широченної площі йшли, затамувавши подих, — здавалося, що вони потрапили в казковий світ. Не вірилося, що все це існує насправді: космодром, вишки, ракети… і вчений, що просто і дружньо звертається до них:

— Бачите, яка везуча ваша долина! Ви тут почали запускати ракети, а ми продовжимо вашу справу. Можна сказати, що ви тут піонери, а ми лише послідовники…

Андрійко поглядав на Юрія Сергійовича, сумнівався: невже не сміється?

Ні, вчений говорить цілком серйозно, лише десь у глибині його очей мерехтять веселі іскорки.

— Бачите велику ракету? Оту, що посередині? — запитав Юрій Сергійович. — Незабаром вона полетить на Марс.

— На Марс? — дружно ахнули діти.

— От здорово! — додав Андрійко. — А коли?

— Через два дні. А сьогодні тут зібралися вчені, конструктори, космонавти. Буде цікава розмова… вірніше, не розмова, а дискусія на тему: “Чи є життя на Марсі?”

— О! — здивувалася Надійка. — А для чого ж сперечатися? Адже ракета полетить через два дні? То й можна буде точно узнати, чи є там життя…

Юрій Сергійович хитро зиркнув на дітей:

— Суперечка завжди потрібна. Вона гострить розум, як точило ніж. У суперечці виясняється зрілість людської думки. Зрозуміло?..

— Угу, — непевно відповіла Надійна.

Вони минули вишки, біля яких стояли височенні ракети. Темрява вже котилася по виднокраю, але верхівки апаратів ще золотилися останніми відблисками сонця. Біля будинків, на широкому щиті, червоною фарбою від руки було виведено: