Читать «Глибинний шлях» онлайн - страница 18
Микола Петрович Трублаїні
— Тільки журналістів прошу поки що не поспішати з писанням і навіть з розмовами, — сказав професор, — а то ще до гумористичного журналу потрапимо.
— Розумію, — відповів я професорові, -обіцяю мовчати,
— Дуже радий, — засміявся професор, — що мене розуміють.
Настав час залишити гостинний дендрарій професора Довгалюка, але двері все ще були замкнені, і ні на стук, ні на гукання комендант будинку не з’явився.
НІЧ НА ВУЛИЦІ ЧЕРВОНИХ БОТАНІКІВ
— Що ж нам робити? — спитав професор.
Йшла друга година ночі. З даху виднілося сонне місто, бліді ліхтарі освітлювали безлюдну вулицю Червоних ботаніків, що на неї виходив будинок. Мов прірва, чорніло подвір’я перед будинком.
— Чия ж це витівка? — поцікавився астроном.
— Безперечно, комендантова, — обурено сказав Шелемеха.
Гошт і Макуха сміялися, пропонуючи ночувати на даху і доручити Свічці охороняти їх сон, а заодно вивчати зоряне небо.
— Сміх сміхом, — незадоволено бурмотів Барабаш, — а мені завтра вранці на роботу треба.
— Так чого ж ти поспішаєш? — здивувався Самборський.
— Як чого? Коли ж я спатиму? І ти теж?
— У твоєму ж розпорядженні ще ціла доба, якщо тобі завтра на роботу… Ще виспишся. А от нам сьогодні.
— Знов причепився. — Барабаш махнув рукою. — Я кажу “завтра” умовно, бо маю на увазі ранок, що зараз надходить.
Знову почали стукати в двері та гукати на вулицю, але це знов-таки не допомогло. Якийсь одинокий перехожий задер голову, глянув з протилежного тротуару на дах, проте на вигуки, звернені до нього, не відповів, а швидше пішов своєю дорогою.
Звичайно, ми могли зняти такий галас, що побудили б не тільки весь будинок, а й усю вулицю, але перспектива стати мішенню для різних жартів стримала нас.
Я звернув увагу, що лікар ні на хвилину не відходив від Ліди, хоча ставилась вона до нього досить холодно: не відповідала на його запитання і лише іноді наказувала йому стукати або гукати. Зате Барабаш надзвичайно клопотався дівчиною, і в голосі його весь час звучала ніжність. Макаренко пильно стежив за ними, а коли йому доводилось обмінюватися з Барабашем кількома словами, то голос його звучав непривітно.
Несподівано саме Макаренко запропонував вихід з нашого незручного становища.
— Дозвольте мені спуститися ринвою вниз, а там я вже знайду спосіб врятувати вас.
— Ти що, відчуваєш в собі здатність до акробатики? — запитав Самборський.
— Можливо. З вашою допомогою через п’ять хвилин я стоятиму на тротуарі.
— Ну, це божевільна витівка, — заперечив Аркадій Михайлович. — Краще будемо ще стукати.
— А може, справді, молодий чоловік виручить нас? — спитав Шелемеха.
— Ти вигадаєш! — раптом обурено вирвалось у Ліди.
— А чого ж? Я підтримую. Власне, я міг би теж цю операцію виконати.
— Ще б пак!
— Правда, я кілограмів на двадцять важчий…
Аркадій Михайлович припинив ці розмови й запропонував ще раз “добре постукати в двері”.