Читать «З далеких планет» онлайн - страница 61

А коли Микола отямився і звівся на лікоть — навколо вирувало полум’я… З усіх боків наступала рівна ревуча стіна вогню.

— Радіальна швидкість руху полум’я до центра кола — два сантиметри на секунду, — повідомив робот, знайшовши, нарешті, рівновагу.

“До центра, цебто до нас”, — вжахнувся Микола.

— Скільки од нас до фронту?

— Сімдесят п’ять метрів по радіусу, — чітко, як завжди, відповів Кір.

Нестерпна спека дихала в обличчя.

І раптом високе полум’я щезло.

Микола стрибнув на робота — його обережно обхопило одне з щупалець. Пробігши метрів з п’ятдесят, робот різко зупинився. Микола глянув униз — о жах! — під ногами була прірва, на дні якої клекотіла темно-багряна лава. Вона підмивала берег, великі брили гучно обвалювались униз і, зіткнувшись з лавою, перетворювалися в пару.

— Спрямована реакція розпаду охопила грунт, — сказав Кір, повільно задкуючи.

— Кір, ми повинні припинити реакцію.

— Це неможливо. Вона припиниться, якщо радіус кола, всередині якого ми стоїмо, дорівнюватиме нулю.

За вогняною прірвою темніла пустельна рівнина.

— Треба перестрибнути, Кір!

— Неможливо, — відповів робот, моргаючи очима-фотоелементами.

— Чому? — Вони з Кіром помалу відступали до центра кола. — Адже для тебе, зважаючи на місцеву силу тяжіння…

— Ось, — Кір показав штурманові два перебиті щупальця.

— Де ж це ти, Кір? — Микола приторкнувся до пошкоджених щупалець.

— Коли падав на грунт.

Вогняне кільце звужувалось…

7

“…Стіни сфери, всередині якої я висів, світилися все яскравіше — аж очам було боляче. І раптом світло погасло. Щезли стіни, ніби розтанули. Тепер я висів у порожнечі. Десь у страшній далечині засвітився блакитний вогник. Другий, третій, четвертий… Разом вони утворили знайому конфігурацію. Проціон!

Внизу, під ногами, праворуч, ліворуч, над головою — скрізь спалахували зорі…

— Хто ви? — закричав я, і луна гучно повторила мій голос.

Отже, стіни не зникли? Просто вони стали прозорі. От би Кіра сюди, він би допоміг вирішити цю загадку.

Тільки я подумав про це — зоряне шатро погасло. Навколо мене безмовно закружляли в шаленому танці якісь сріблясті хмарки. Потім замість них з’явились оранжеві нитки, вони складалися в чудернацькі ієрогліфи. А може, це просто гра світлових променів? Але занадто вже правильними рядками рухались ієрогліфи. І деякі з них повторювались.

Я відчув сильний голод. На щастя, в мене був пакет НЗ.

Коли я почав їсти, екран погас, і на мене звідусіль ринуло проміння. Потім на невидимому екрані, що оточував мене, з’явився якийсь величезний пульсуючий клубок. Він ритмічно скорочувався, женучи темну рідину по гіллястих судинах. А це що? Хребет… Кінцівки. Шлунок, в який повільно опускається грудка їжі… Та це ж я!

Мене вивчають, ніби комаху під мікроскопом! Але де ж вони, ці істоти — хазяї планети? Чому вони не з’являються?

Мені здалось, що я плавко опускаюсь. І справді, через кілька секунд мої ноги торкнулись основи сфери.

Екран погас…”