Читать «З далеких планет» онлайн - страница 24

Раптом між деревами щось замайоріло. Лю насторожилася. Зашелестіла трава, запахкотіли тонко квіти. Перед нами виникла висока постать у білому…

Розділ п’ятий

СВІТ СИНТЕЗУ

Ми завмерли. Мовчки дивилися на істоту.

Я збагнув, що вона — не з тих темних створінь, які переслідували нас. Навпаки, вона вся була ніби з променів і барв. Сяючі блакитні очі, довге золоте волосся до плечей, строгі, але м’які риси обличчя. Вони весь час мінилися. Написати портрет істоти ніякий художник не зміг би. Це був калейдоскоп виразів, форм, відтінків.

Істота підняла руку, ніби вітаючи нас. І ми почули голос:

— Щиро вітаю вас, люди.

Хвилюючись, я відповів:

— Дякую вам. Але хто ви? Ми тільки що втікали від якихось потвор… і раптом…

Сяйво усмішки з’явилося на дивному обличчі. Незнайома істота сказала:

— Я знаю. Ви про все почуєте. Ходімо…

Вона повернулась і пішла. Мені здавалося, що вона не йшла, а пливла над землею, над травами. Перед нами, в затишку між деревами, з’явився білосніжний будинок. Але колір його був не наш, звичний, не колір мармуру чи пластмаси, навіть не колір снігу. Він був незнайомий для людей землі — це був абсолютний білий колір.

Ми ввійшли крізь просторий коридор до напівпрозорого залу. В центрі її я побачив овальний басейн, оточений рослинами з блакитними квітами. Всередині його переливалася барвистими іскрами вода. У всій навколишній обстановці, предметах, стінах і архітектурі будівлі була така нез’ясовна простота, що світ навколо мене здавався мелодією.

Майданчик біля басейна був застелений пухнастими килимами. Господар вказав на них. Ми з Люсі сіли. Я не знав, що казати, що робити. Все було як сон. Все було настільки незвичайне, що не хотілося вірити йому. І істота, всміхнувшись, сказала:

— Треба вірити…

— Ви читаєте мої думки? — вражено запитав я.

— Я бачу їх, — м’яко відповів господар. — А тепер послухайте мене, любі гості. Ім’я моє Геон, хоч ім’я тут нічого не значить. Я знаю про вас усе — можете не розповідати. Я знаю, що ви з сусіднього світу, знаю, що тут ви зустрілися з грізними і підлими потворами і втекли від них…

— Хто вони? — не стрималася Лю.

— Слуги Чорних Тиранів, — відповів Геон. — Вони панують у нижчих станах нашого світу…

— Але як же ми втекли від них? Це трапилося несподівано.

— Я поясню, — ласкаво сказав Геон. — Вам незвичний стан в іншому світі. Ви звикли до більш постійних форм, більш постійних законів. А тут — все інакше. Наш світ тісно зв’язаний з вашим. Він є його протилежністю, запереченням і разом з тим його формою, негативом. Він є оболонкою, вмістилищем того, що з’являється в вашому світі…

— “Дірки” Поля Дірака, — прошепотіла Лю. Я кивнув їй.

Геон ласкаво поглянув на неї, мов на дитину, похитав головою.

— Уявлення вашого вченого — тільки груба модель. Але вона має деякий сенс. Наш світ і ваш — розвиваються разом, вони нерозлучні, але якщо ваш світ — це одна грань кристала, то наш — багато інших граней. отже, він багатший, мінливіший, повніший.

— Але ж ми бачимо речі, схожі на земні, — сказав я. — Дерева і квіти, і… вас… Ви схожі на людину…