Читать «Аурентина» онлайн - страница 28

— Не смій, чуєш, ти! Я не збираюся через тебе тут подихати!

— Прошу тебе, Ул, любий… — благала Віола, не знімаючи пальців з панелі і дивлячись тільки на зелену рівнину, що наближалася. — Не треба, не треба, ми вже зараз полетимо звідси, не стріляй, не…

Вона не хотіла озиратися на Улдіса. Віолі було страшно, як ніколи в житті, й зовсім не тому, що позаду красивими уповільненими стрибками наздоганяла машину зграйка окастих літунів…

— Імітатори! — горлав Улдіс, лежачи черевом на кришці продуктової камери. — Я про таких читав — не пригадую, в якій планетній системі вони водяться. Це ніякий не розум. Вони просто наслідують мої дії! Ясно?

Тепер його тільки радувала відсутність купола. Посовавшись, Улдіс зачепився носками черевиків за опори крісел, прицілився через кормовий борт. Він був мисливцем, був воїном на стежці війни — до чого дзвінке, повноцінне відчуття! А головне, він уперше відчув себе сильнішим за Віолу. Десь у підсвідомості ворухнулося передчуття розплати, але одразу ж змінилося одчайдушною хвацькістю, зловтішним глузуванням над самим собою: “Чим гірше, тим краще!”

Він вистрелив — і влучив.

Передній літун, що тяг пістолет у сітці білих ниток під парашутом, раптом спалахнув, почорнів, кострубато розчепірився, і зброя впала донизу, набагато обігнавши в падінні попіл зграйки.

— Вони лише імітують, Ві, це в них така форма боротьби за існування, я читав! — кричав Улдіс, оскільки необхідність виправдатися невтримно росла. Шоломофон відповів лише нерівним диханням подруги.

Над узліссям, де торочка плаваючого коріння ворушилась у квітучій твані, Віола зменшила рисоту польоту. Машина майже торкнулася днищем зелених пузирів. За нею волочилися мертві ефектори, прокладаючи рвану чорну доріжку чистої води.

І тоді від узлісся, від самого коріння змигнув райдужний спалах, і гравіхід завив, одержавши смертельну рану. Став дибки — брудний, обліплений тванню — і забулькав, провалюючись у болото…

Улдісу зовсім не вірилося, що настала остання хвилина його життя, що зараз перестане існувати Улдіс Гаудиньш, фізик-абсолютист, любитель червоних і жовтих тонів в одязі, колекціонер німецької гравюри XV століття, єдиний син… Улдіс Гаудиньш — єдина незаперечна реальність, Я, автономний всесвіт, об’єкт Ікс…

Він не був боягузом, навіть любив легке відчуття небезпеки. Він часто, особливо в польотах, уявляв собі останню хвилину, але уявляв її якоюсь піднесеною, героїчно-урочистою. А реальність виявилася іншою. Організм застрахував ?ебе від зайвих страждань, наслав заціпеніння на мозок. І Улдіс стояв з пістолетом, вже по кісточки в болотній рідоті, стояв і майже байдужо дивився, як, зовсім близько льопаючись у зелені, бурі щупальці передають один одному маленький блискучий предмет. Так готували постріл ці нові імітатори, а літуни, мов і не було нічого, трясли парашутиками і поскакували, мало не зачіпаючи шоломів.

— Дай-но, — сказала Віола і відібрала пістолет.

Улдіс не пручався, навіть закивав схвально, коли вона вистрелила вбік, — просто так, у білий світ, для демонстрації, — а потім жбурнула їх останню зброю в гущавину лискучих спин і присосків. Він починав дещо розуміти і майже не здивувався, побачивши, що посланці острова відступають назад до берега, і навіть літуни залишили свій пост.