Читать «Північна зірка» онлайн - страница 2

Сьому комплексну експедицію направили до Рігеля Оріона у 2111 році. Там, біля невеликої білої зірки, у чотирнадцяти парсеках від Сонця, експедиція відкрила голубу планету з напрочуд сталим фоном: у атмосфері не було хмар, поверхня планети здавалася гладенькою, мов більярдна куля. Про відкриття повідомили на Землю, попросили назвати планету Зорею. Сподобався колір: планета, схоже, була вкрита водою або синім туманом. З’ясувалося, що Зоря є вже в Кассіопеї, а друга Зоря — у Павліні. У Космографічному Центрі спробували перекласти назву латиною, близькими до неї мовами і у давньому провансальському відшукали заміну: Альба — світанок. Але й тут відкривачам не пощастило: Альб виявилося шість… Вихід усе ж знайшли: планеті дали назву Альбаросса.

Це Сьому зоряну задовольнило. Проте дослідити планету тоді не вдалося — надто далеким був шлях до Рігеля. Дослідження доручили Дев’ятій комплексній, яку також послали до Оріона. Флотилія уповільнила хід, окрім ракети Григорія Ломма; йому на дослідження дали сорок годин. А потому він мав наздоганяти експедицію протягом двох тижнів. Так навігатор Ломм і механік Борис Рожков опинилися на Альбароссі.

Планета справді була синьою, як весняне небо. Але не океан і не серпанок надавали їй синяви: від екватора до полюсів планета була вкрита квітами.

— До нестями хочеться потримати їх у руках… — говорив Борис, налягаючи на важіль гідросистеми, що відкривала вихідний люк.

— Зараз, зараз… — стримував Григорій нетерпіння друга.

Підйомник опустив їх на килим із квітів. Кабіна відкривалась автоматично. Борис і Григорій вийшли, не закриваючи, проте, за собою дверей…

Ні перший, ні другий не знали, що чекає на них.

Борис відразу присів навпочіпки. Квіти були звичайні — сині дзвоники. Ні, не звичайні: їх неможливо було зірвати — не вдавалося переломити стеблину.

— Дротом прикручені?..

Борис розглядав червону смужку на пальцях. За звичкою він потягнув стеблину до себе, квітка нахилилася, Борис відчув на руці вологість її пелюсток. Але зірвати квітку не вдалося: стеблина, мов струна, різала пальці. Зараз Борис дув на смужку, що повільно блідла.

— Спробуй! — кивнув Григорію.

Той нічого не відповів, вважав, що Борис пустує: світле прозоре повітря, що п’янило надміром кисню, сонце, синя далина, схожа на спокійне море, — все породжувало хлоп’яче бажання кинутися з Борисом наввипередки, впасти у дзвоники й, задерши сорочку, підставити спину теплому сонцю.

Борис повторив:

— Спробуй!..

Вибравши з-поміж квіток найбільшу, Григорій потягнув стеблину до себе. Тонка прохолодна нитка врізалася в пальці.

— Так-так… — мовив, відпустивши стеблину і ворушачи пальцями у повітрі.

— Що ти на це скажеш? — запитав Борис.

— Те ж саме, мабуть, що й ти…

— Здоровезні хлопці, — розвинув його думку Борис, — підкорювачі космосу, не спроможні зірвати квіточку з клумби. Що скажуть дівчата?

— Без іронії, Борисе. Це особливі квіти.

— За двісті років ніхто не зустрічав квіточок на дротинах… — не вгавав Борис.