Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 98

— Авжеж, пане Сімс, самому, звичайно, дуже нудно, але ми втомилися. Завтра вирушаємо на Акапулько.

— Чудова місцинка. Я саме звідти, розшукував там друзів. Вони десь поблизу. Я їх обов’язково знайду… Вашій дружині млосно?

— На добраніч, пане Сімс.

Вони подалися до виходу. Уїльям міцно тримав Сюзен попідруч. Сімс гукнув їм навздогін:

— Ще одне…

Вони не оглянулись. Він помовчав і чітко, виразно промовив:

— Рік дві тисячі сто п’ятдесят п’ятий.

Сюзен заплющила очі. Земля попливла під ногами.

Наче сліпа, Сюзен вийшла на осяяний вогнями майдан.

Вони зачинились у себе в номері. І стоять у пітьмі. Сюзен плаче, здається, ось-ось на них упадуть стіни. А десь із тріскотом спалахує фейєрверк, з майдану долинають вибухи сміху.

— Нахаба! — обізвався Уїльям. — Знай сидить і димить сигаретами, дідько б його вхопив, цмулить коньяк і розглядає нас від голови до п’ят, наче худобу. Було б порішити його на місці! — Уїльямів голос тремтів і уривався. — Йому навіть не забракло зухвальства назвати своє справжнє ім’я! Начальник Бюро розшуку. А ще ця безглузда притичина з штанами. О господи, і чому я їх не підсмикнув, коли сідав? Тут це звичайнісінький порух, усі це роблять машинально. А я сів не так, як усі, от він одразу й нашорошив вуха: еге, чоловік не вміє поводитись із штанами! Мабуть, звик до військової чи напіввійськової форми, як і мусить бути в Майбутньому. Вбити мене мало, я ж виказав нас сповна!

— Ні, ні, в усьому винна моя хода… ці високі підбори… І наші зачіски… адже відразу видно — ми щойно з перукарні. Ми такі незграбні, неприродні, це впадає в вічі.

Уїльям ввімкнув світло.

— Він поки що випробовує нас. Він ще не певен… не зовсім певен. Значить, просто втікати не можна. Тоді він знатиме напевне. Ми спокійнісінько поїдемо в Акапулько.

— А може, він і так знає, лише грається, як ото котик із мишкою?

— Може, й так. Час йому підвладний. Він може вештатися тут скільки захоче, а потім приставить нас у Майбутнє всього-на-всього через хвилину після того, як ми звідти вирушили. Впродовж бозна-скількох днів ми можемо нічого не знати, а він глузуватиме з нас.

Сюзен сиділа на ліжку, вдихала запах деревного вугілля й ладану — запах старовини — й витирала сльози.

— Вони не зчинять галасу, як ти вважаєш?

— Не насміляться. Щоб запхнути нас у Машину часу й відправити назад, їм треба заскочити нас зненацька, коли нікого не буде поруч.

— Тоді є вихід, — сказала Сюзен. — Не залишаймося самі, будьмо завжди на людях. Заведімо собі друзів і знайомих, а в кожному місті, куди ми приїжджатимемо, звертатимемось до властей і платитимемо начальнику поліції, щоб нас охороняли, а потім придумаємо, як позбавитися Сімса, — уб’єм його, переодягнемося, хоч би й мексиканцями, і сховаємось.

У коридорі почулася чиясь хода.

Вони вимкнули світло й мовчки роздяглися. Кроки віддалилися. Десь грюкнули двері. Сюзен стояла в пітьмі коло вікна й дивилася на майдан.