Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 61

Він ступив до Монтега.

— Ми завжди палили не те, що треба… — тільки й спромігся вимовити Монтег.

— Дайте сюди вогнемет, Гаю, — сказав Бітті.

Усмішка застигла на його вустах.

Але за мить він перетворився на вогняний клубок, на ляльку, що стрибала, корчилася, лементувала; в ній не залишилося нічого людського — вогняна куля качалася по лужку, бо Монтег випустив у неї довгий струмінь рідкого полум’я. Щось засичало, ніби хтось смачно плюнув на розжарену грубку, забулькотіло, запінилося, наче пригорщу солі кинули на величезного чорного равлика, і він перетворився на гидкий слиз, закипівши жовтою піною. Монтег заплющив очі, закричав, він намагався заткнути вуха руками, щоб не чути цих звуків. Бітті підстрибував, падав, знову підводився, підстрибував, знов падав і нарешті скоцюрбився, обм’як, мов воскова лялька на вогні, й затих.

Два інших пожежники закам’яніли, мов бовдури.

Монтег, насилу подолавши напад нудоти, наставив на них вогнемет.

— Поверніться!

Вони підкорилися; піт струменів по їхніх посірілих, мов виварене м’ясо, обличчях; Монтег ударив по голові одного, другого, збив каски, повалив один на одного. Воии впали і застигли. Легкий шерех, мов упав осінній лист. Монтег озирнувся й побачив механічного пса. Той був уже десь посередині лужка і мчав легко й нечутно, ніби густа хмара чорно-сірого диму, яку підганяв вітер.

Пес стрибнув, злетів фути на три над головою Монтега, розчепіривши павучі лаписька, вистромивши свій єдиний зуб — прокаїнову голку. Монтег зустрів його спалахом полум’я, чудовою вогненною квіткою — її жовті, сині й жовтогарячі пелюстки закрутилися навколо металевого собаки, вдягли його в нову одіж, і він ударив Монтега всім тілом, відкинув його разом з вогнеметом кроків на десять, до підніжжя дерева. Монтег відчув, як пес хапає його за ногу, встромляє голку — і тієї ж митті полум’я підкинуло пса в повітря, викрутило з суглобів металеві кістки, вивернуло розпечені нутрощі й вони вибухнули червоними бризками, наче ракета. Монтег лежав, дивлячись, як це мертве і водночас живе тіло перекинулося в повітрі і впало, затихши. Здавалося, пес навіть тепер ладен кинутися на нього і впорснути всю отруту, яка вже почала діяти на ногу. Він відчув полегшення і страх, наче людина, що встигла відскочити від машини, яка мчала з швидкістю дев’яносто миль на годину ї лише зачепила її крилом. Він боявся підвестися, боявся, що не зможе зовсім ступати на занімілу ногу. І все його тіло почало потроху ціпеніти.

Вулиця безлюдна, будинок згорів, як стара театральна декорація, інші будинки занурилися в пітьму, поруч — рештки механічного пса, трохи далі — труп Бітті, ще далі — двоє пожежників і “Саламандра”. Він глянув на велетенську машину. її теж слід знищити.

“Ну, — подумав, — побачимо, чи дуже тобі перепало. Спробуй-но стати на ноги. Обережно, обережно… отак!”

Він стояв, але в нього була тільки одна нога. Замість другої — мертвий оцупок, обвуглений шматок дерева, що його він мусив тягти за собою, мов покару за якийсь потаємний гріх. Коли він ступав на неї, спочатку в литку, а потім у стегно вгороджувалися тисячі срібних голок. Він заплакав. Ні, йди! Іди, тобі не можна залишатися тут.