Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 6
Рей Бредбері
— Можна щось запитати? Чи давно ви працюєте пожежником?
— Відтоді, як мені виповнилось двадцять, тобто вже десять років.
— А ви коли-небудь читаєте книжки, які палите?
Він засміявся.
— Це протизаконно!
— Авжеж, авжеж…
— Це добра робота. В понеділок палити книжки Міллей, в середу — Уїтмена, в п’ятницю — Фолкнера, перетворювати їх на попіл, а потім спалювати навіть попіл. Отакий наш професійний девіз.
Вони пройшли ще трохи; Клариса запитала:
— А чи правда, що колись гасили пожежі замість розпалювати їх?
— Ні. Будинки завжди були вогнетривкі, запевняю вас.
— Дивно. Я чула, ніби колись горіли будинки, а пожежники існували для того, щоб гасити вогонь.
Він засміявся.
Дівчина швидко поглянула на нього.
— Чого ви смієтесь?
— Не знаю. — Він знову засміявся, та зненацька замовк. — А що?
— Ви смієтесь, хоч я не сказала нічого смішного і на все відповідала одразу ж. А ви ніколи не замислювалися над тим, про що я запитувала?
— Ви таки справді трохи дивна, — промовив Монтег, глянувши на неї. — Ви наче зовсім не поважаєте співрозмовника!
— Я не хотіла вас образити. Мабуть, я надто люблю придивлятися до людей.
— Ну, а це вам ні про що не говорить? — він поплескав по цифрі “451” на рукаві своєї вугляно-чорної куртки.
— Говорить, — прошепотіла вона й пришвидшила ходу. — Ви коли-небудь бачили ракетні автомобілі, що мчать ген там, по бульварах?
— Переходите на іншу тему?
— Мені іноді здається, що водії тих автомобілів не знають, що таке трава чи квіти, адже вони бачать їх тільки на великій швидкості, — сказала дівчина. — Покажіть їм зелену пляму, й вони скажуть: ага, це трава. Рожева пляма? Розарій! Білі плями — будинки, брунатні — корови. Одного разу мій дядько спробував їхати по шосе повільно — сорок миль на годину. То його на два дні посадили до в’язниці. Смішно, чи не так? І водночас сумно.
— Ви надто багато думаєте, — мовив Гай зніяковіло.
— Я рідко коли дивлюсь телевізійні передачі, не ходжу на автомобільні гонки й не буваю в парках розваг. Певне, тому в мене досить часу для всяких божевільних думок. Ви бачили за містом рекламні щити довжиною в двісті футів? А ви знаєте, що колись вони були тільки двадцять футів? Тепер же автомобілі мчать так швидко, що реклами довелося подовжити, а то їх ніхто не зміг прочитати.
— Ні, я цього не знав! — Монтег коротко засміявся.
— А я знаю ще щось, чого ви, мабуть, не знаєте. Вранці на траві лежить роса.
Він намагався пригадати, чи чув колись про це, і раптом розсердився.
— А коли подивитися туди, — вона кивнула на небо, — то можна побачити маленьку людину на місяці.