Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 39

Він набрав номер телефону. На другому кінці дроту сигнал кілька разів повторив ім’я Фабера, перш ніж почувся кволий голос професора.

Монтег назвався. Запала довга мовчанка, а тоді:

— Слухаю, пане Монтег.

— Професоре, маю до вас досить незвичайне прохання. Скільки примірників біблії залишилося в нашій країні?

— Не відаю, про що мова!

— Я хочу знати, чи залишився в нас хоч один примірник біблії?

— Це пастка! Я не можу з усякими розмовляти по телефону.

— А скільки залишилося книжок Шексліра чи Платона?

— Жодної! Ви знаєте це не гірше за мене. Жодної!

Фабер кинув трубку.

Монтег теж поклав свою. Жодної книжки! Звичайно, він це знав із списків, що висіли на пожежній станції. Але йому хотілося почути підтвердження від самого Фабера.

У передпокої його зустріла Мілред. Вона була збуджена, обличчя розпашіле.

— Знаєш, у нас сьогодні в гостях дами!

Монтег показав їй книжку.

— Оце Ветхий і Новий завіт, і…

— Не починай все знову!

— Може, це останній примірник у нашій частині світу.

— Ти повинен сьогодні ж повернути її! Адже брандмейстер Бітті знає про цю книжку?

— Навряд чи знає, яку саме книжку я взяв. Можна віддати іншу, але котру? Джефферсона? Чи Торо? Яка з них цінніша? Коли ж Бітті знає, яку саме книжку я вкрав, а я підміню її, то він здогадається, що в нас тут ціла бібліотека!

У Мілред почали тіпатися вуста.

— Ну що ти робиш? Ти нас занапастиш! Що для тебе важливіше, я чи ця біблія?

Вона знову пронизливо закричала, схожа на воскову ляльку, що розтавала від власного тепла.

Монтегові почувся голос Бітті:

“Сідайте, Монтег. Дивіться. Обережно, ніби пелюстку квітки, беремо першу сторінку й підпалюємо. Потім другу. Вони стають наче чорні метелики. Гарно, еге ж? Підпалюємо третю від другої, ланцюжком, розділ за розділом, усі дурниці, вміщені в слова, всі брехливі обіцянки, всі зношені ідеї й застарілу філософію”.

Отак сидів Бітті, чоло якого зрошував піт, а підлога була всіяна роями чорних метеликів, що загинули в вогняному смерчі.

Мілред перестала кричати так само раптово як і почала. Монтег не звертав на неї уваги.

— Залишається тільки одне, — мовив він. — До вечора, коли треба буде віддавати книжку Бітті, зробити копію.

— Ти будеш удома, коли почнеться програма Білого клоуна?! — крикнула Мілред йому навздогін.

Не обертаючись, Монтег зупинився в дверях.

— Міллі!

Тиша.

— Ну що?

— Міллі, Білий клоун тебе любить?

Нема відповіді.

— Міллі… — Він облизнув губи. — Твої родичі люблять тебе? Люблять тебе віддано, всім серцем і душею, га, Міллі?

Він відчував, що вона, розгублепо кліпаючи, дивиться йому в потилицю.

— Чого ти запитуєш про такі дурниці?

Йому хотілося плакати, та губи були міцно стиснені, а на очах не було сліз.

— Якщо побачиш за дверима собаку, дай йому штурхана за мене, — сказала Мілред.

Він, вагаючись, постояв перед дверима, а тоді прочинив їх і вийшов.

Дощ ущух, сонце хилилося до вечірнього пругу на безхмарному небі. Ні біля будинку, ні на лужку, ні на вулиці нікого не було, Монтег полегшено зітхнув і грюкнув дверима.