Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 120
Рей Бредбері
А Леспір знай теревенив:
— Так, я славно пожив. Маю дружину на Марсі, і ще одну на Венері, і ще на Юпітері. Всі вони багаті, а як догоджали мені! Пив я скільки хотів, а одного разу програв у карти двадцять тисяч доларів!
“А тепер ти тут, — думав Холліс. — У мене нічого такого не було. Поки я був живий, то заздрив тобі, Леспіре. Поки в мене було щось попереду, я заздрив, що в тебе жінки, що в тебе таке превеселе життя. Жінок я боявся, тому і втік у космос, але весь час думав про них і заздрив, що в тебе їх багато, і грошей багато, і ти весело марнуєш життя. Але тепер, коли ми всі падаємо, я більше тобі не заздрю, бо й для тебе все закінчено, ніби нічого й не було”. Холліс витягнув шию і закричав у мікрофон:
— Усе, кінець, Леспіре!
Мовчанка.
— Ніби нічого й не було, Леспіре!
— Хто це? — Леспірів голос затремтів.
— Це я, Холліс.
Він поводився підло. Відчував, що це підло, безглуздо й підло — помирати. Еплгейт дошкулив йому, тепер він хотів дошкулити комусь. Еплгейт і космос — вони обоє боляче поранили його.
— Ти вклепався, як і всі ми, Леспіре. Всьому кінець. Ніби й ие жили, га, Леспіре?
— Неправда.
— Коли всьому кінець, то ніби нічого ніколи й не було. Чим зараз твоє життя краще за моє? Зараз найважливіше тільки те, що з нами скоїлось. А хіба тобі зараз краще, ніж мені? Кажи, краще?
— Так, краще!
— Чому ж це?
— А тому! Мені є що пригадати! — обурено крикнув здалеку Леспір, обіруч чіпляючись за дорогі серцю спомини.
І це була правда. Холліса наче холодною водою обдало, і він зрозумів: Леспір мав рацію. Між мріями й спогадами велика різниця. Він лише мріяв про те, що Леспір мав і про що тепер згадус. Ця думка краяла Холлісові душу, повільно, безжалісно роздирала її.
— Ну, а тепер яка тобі з цього радість? — крикнув він Леспірові навздогін. — Коли всьому кінець, коли все минуло, — яка від цього радість? Тобі зараз не краще, ніж мені.
— Я помираю спокійно, — озвався Леспір. — Я бачив дещо в житті. І перед смертю не став негідником, як ти.
— Негідником? — повторив Холліс, ніби куштуючи це слово на смак.
Він ніколи не був негідником, скільки себе й пам’ятав. Просто не наважувався ним стати. Либонь, роками накопичував у собі всю цю підлоту, чекаючи слушної години. “Негідник”. Він загнав це слово у найвіддаленіший закуток свідомості. Сльози набігли на очі, покотилися по щоках. Мабуть, хтось почув, як він схлипнув.
— Не падай духом, Холлісе.
Звісно, це було смішно. Лише кілька хвилин тому він розраджував інших, підбадьорював Стімсоиа; він уявлявся самому собі справжнім сміливцем, а виходить, то була не мужність, а байдужість, наслідок шоку. Хіба втиснеш у короткі хвилини, які йому залишилося жити, хвилювання, притлумлюване протягом усього життя!
— Я розумію твоє становище, Холлісе, — з відстані тепер уже двадцяти тисяч миль долинув до нього слабкий голос Леспіра. — Я на тебе не ображаюся.
Але хіба у нас з Леспіром не однакове становище? — запитував сам себе Холліс. — Отут зараз, хіба в нас не одна й та сама доля? З минулим покіпчено, назавжди, — то яка із нього радість? Однаково помирати. Але він сам знав, що це просто розумування, однаково, що намагатися визначити різницю між живою людиною й покійником. В одній світиться якась іскра, щось таємниче, а в другому — ні.