Читать «451° за Фаренгейтом» онлайн - страница 117

А тоді, може, вони з Тіллою знайдуть притулок десь у синіх горах і переховуватимуться там рік чи два, поки й туди прийдуть туристи п почнуть клацати фотоапаратами та галасувати — ах, який чудовий краєвид!

Він уже добре знав, що скаже Тіллі:

— Війна — жахлива річ, але мир іноді може бути куди жахливіший.

Він стояв посеред пустельної дороги.

Озирнувся і, зовсім не здивувавшись, побачив: просто на нього мчить машина, а в ній повно галасливих підлітків. Ці хлопчики й дівчатка, не старші шістнадцяти років, женуть відкриту машину так, що її кидає з боку в бік. Вони показують на нього пальцями й верещать. Двигун реве дедалі голосніше. Швидкість — шістдесят миль на годину.

Еттіл кинувся втікати. Машина наздоганяла його.

“Так, так, — стомлено думав він, — як дивно, як сумно… гуркіт… достоту бетономішалка”.

КАЛЕЙДОСКОП

Першим же ударом бік ракети розрізало, наче консервним ножем. Людей жбурнуло в порожнечу, і вони розсипалися, звиваючись, мов зграйка сріблястих рибок. Вони опинились у морі пітьми, а корабель — мільйон уламків — мчав далі, мов рій метеоритів, у пошуках утраченого сонця.

— Барклі, Барклі, де ти?

Вони перегукувалися, мов діти, що заблукали, загубилися в холодній ночі.

— Вуде, Вуде!

— Капітане!

— Холлісе, Холлісе, це Стоун.

— Стоуне, це Холліс. Де ти?

— Не знаю. Звідки мені знати? Де верх, де низ? Я падаю. Боже, я падаю!

Вони падали, мов камінці в колодязь. Наче їх метнули з велетенської пращі. І тепер вони були вже не люди, а тільки голоси — різні голоси, безтілесні, схвильовані, сповнені жаху чи покірливості долі.

— Ми розлітаємося в різні боки.

То була правда. Холліс, перекидаючись у порожнечі, зрозумів — це правда. Зрозумів — і якось байдуже примирився з цим. Вони розлучаються, в кожного своя дорога, ніщо ніколи вже не об’єднає їх знову. Всі вони були в герметичних космічних скафандрах, прозорі шоломи захищали бліді обличчя, але піхто не встиг пристебнути енергоустановок. З ними кожен став би в космосі маленьким рятувальним човном; міг би врятуватися сам і допомогти іншим; можна було б зібратися разом, відшукати один одного; вони стали б людським острівцем і щось придумали б. А так вони просто метеори, кожен сам по собі, і кожен безглуздо мчить назустріч своїй невідворотній долі.

Спливло хвилин десять, поки минув перший напад жаху, поступившись байдужому спокою. Порожнеча, наче величезний похмурий ткацький верстат, почала сплітати химерні питки голосів — вони схрещувалися, розходилися, вимальовувався остаточний візерунок.

— Холлісе, це я, Стоун. Скільки ми ще зможемо переговорюватися по радіо?

— Це залежить від того, з якою швидкістю ми розлітаємося в різні боки.

— Я думаю, ще з годину.

— Може, й так, — байдуже і спокійно відгукнувся Холліс.