Читать «Гінці Нептуна» онлайн - страница 2

— Отже, бути чи не бути? — запитав один із членів ради.

— А яка в них тематика? — поцікавився кремезний чоловік з густою чуприною. — Нагадайте, будь ласка.

— Встановлення інтелектуального контакту людини з дельфіном.

— Пробачте. Інтелектуального контакту?.. — перепитав власник чорної чуприни. — Якщо Черненко хоче навчити дельфінів говорити людською мовою, то це настільки ж нерозумно, наскільки й безнадійно. Якщо ж він намагається розшифрувати “мову”, тобто звуки дельфінів, то що ж… Це, по-моєму, цікаво. Я навіть сказав би: дуже цікаво.

— Хтозна, хтозна, — зауважив учений, що сидів біля дверей. — Черненко прагне довести, що дельфін — розумна істота, свідома.

— Ого!.. — почулось багатозначне.

— Ідея дійсно безперспективна, — сказав білявий молодик з тоненькими рудими вусиками. — Черненко б’ється над проблемою шостий рік, а результатів ніяких. Гадаю, не буде їх і через шістдесят.

— А я з цим не згоден, товариші, — підвівся сивоголовий член ради з невеличкою клиноподібною борідкою. — Не згоден, — повторив він. — Років два тому ми слухали дуже цікаву доповідь Черненка. Він довів, що дельфін здатний без ніякої підготовки, з ходу виконувати складні, не відомі йому раніше операції, сприймаючи сигнали іншого, вже навченого дельфіна, тобто діяти за його командами чи порадами. Погодьтесь, колего, таке у світі тварин зустрічається не щодня.

— Але професор Маценко на тому ж засіданні дав цьому явищу досить просте пояснення: “секрет” в ехолокації. Другий дельфін сприймає відображені сигнали першого і повторює всі його рухи, — заперечив білявий молодик.

— Нічого подібного, — не погодився сивоголовий чоловік. — Професор Маценко лише висунув гіпотезу…

— Яка не спростована…

— Але ж і не доведена.

У залі стало тихо.

— Так уже повелося: доля кожної нової ідеї бути спершу єрессю, потім забобонами, — почувся голос якогось ученого.

І знову запала тривала мовчанка.

— На жаль, і в науці є багато способів марнувати час, — озвався чоловік, який до цього старанно чистив свою масивну люльку.

— Е ні, пробачте, Павле Петровичу, — раптом підвівся професор Данилевський — високий, ставний, повнотілий чоловік. Обличчя його дихало міцним здоров’ям і незворушною впевненістю. — Пробачте, колего, але я знаю Черненка досить добре, ще із студентської лави. Бути впертим Черненко може, але займатися марнотратством?.. Про-бач-те.

Сказавши останнє слово по складах, Данилевський швидко сів.

Крива, що вирішувала долю четвертої лабораторії, явно спрямовувалася в інший бік — від “острова безперспективності” до “оазису надії” — продовження досліджень із дельфінами.

Посипалися репліки:

— Чи не той це Черненко, що супроводжував минулого року делегацію кубинських океанологів?

— Він, він.

— Пригадую. Я вирішив тоді, що це перекладач. Чудово володіє іспанською мовою, навіть нашим друзям з Куби здалося, що він іспанець.

— Іспанець на прізвище Черненко? Ну, знаєте!..

— А може, він вивчив іспанську, гадаючи, що вона найближча до мови дельфінів, — пожартував Павло Петрович.

Голова ради постукав олівцем по столу.