Читать «Ночівля в карбоні» онлайн - страница 6

— Звідки такі дані? — здивувався я.

— З бюро лікарняної статистики, куди лікарі подають найрізноманітніші звіти.

— А хіба корабель не проходив карантину на стерилізацію?

— Чому ж, стерилізація космічних кораблів проводиться найретельніше. Однак знання людей не абсолютні, може, щось і просочилося крізь фільтри. В усякому разі по допомогу до лікарів зверталися ті, хто мав справу з Байсарою.

— Звідки ти знаєш, що самі ці люди зверталися по допомогу до лікарів?

— А я переписав під час прес-конференції прізвища всіх тих, хто мав хоч якесь відношення до Байсари, а також прізвища людей, про яких згадувалося, але яких не було на пресконференції. На кожного з них в “Бюро лікарняної статистики” мені видали довідку, з якою хворобою і коли звертався до лікаря.

— І чим лікували Байсару? — запитав я.

— Нічим. Хоча спочатку й “начиняли” різними препаратами, та жоден не давав наслідків. Тоді хтось із професорів помітив, що хворий почував себе найгірше вночі, в темряві. У палаті перестали вимикати світло, поставили потужні лампи. Такі лампи тепер є і в квартирі Байсари.

…Я вертався додому, повен нових здогадів. Отже, на землі бешкетує злодій-невидимка. Грабує найцінніше, що є в землян — людяність. Це він, мабуть, спустошив планету, на якій побував “Гамалія”. Але людяність — ідеальний чинник, а злочинець цілком матеріальна істота, отже й харчуватися вона мусуть чимось матеріальним. Але чим? Може, злочинець проникає в самий мозок людини і робить шкоду на молекулярному рівні? Так тхір, прокравшись до курника, прокушує курям голови й випиває мозок. Скоріше він харчується якимись продуктами життєдіяльності мозку, він клубочиться завжди над головою.

По дорозі я зайшов до гастроному — світіння було над головами майже в усіх продавщиць і касирок; воно то підсилювалося, то слабшало, неначе у мережі міняли напругу.

— Дівчино, а чи не приділили б ви й нам трохи уваги? — нагадала моя сусідка по черзі касирці, яка щось розповідала своєму знайомому.

Вмить сяйво над касирчиною головою зникло. її голубі очі ошпарили жінку люттю. Дівчина й гадки не мала, що в неї забрано найлюдянішу якість — доброзичливість. Правда, не всю, частина того почуття перейшла на молодого чоловіка, з яким вона розмовляла. Але чи надовго в неї його вистачить?

— Причиняй щільніше двері, — сказав директор, коли я переступив поріг його кабінету.

Ми з Павлом Семеновичем на “ти”, бо вчилися разом в інституті, навіть мешкали в одній кімнаті гуртожитку. Правда, він був на два роки старший. На його письмовому столі — шахи. Студентом грав Павло не блискуче, проте завзятості йому не позичати. Після випуску (в кімнаті він був єдиний старшокурсник) хлопці подарували Павлові шахи з іронічним написом: “Кращому шахістові 109-ї кімнати”.