Читать «Тільки мить» онлайн - страница 95

 Сонце хилилося до заходу, на небі жодної хмаринки, повітря як у духовці… А рептилія, опинившись у чагарнику, лягла на живіт і завмерла. Здалося, вона скидалася на валун, оброслий зеленню. Я довго чатував, сівши в затінку лабораторії. Та звір, мабуть, заліг надовго.

Від спеки і пережитого мене теж хилило на сон. Щоб якось здолати сонливість, я вирішив усе записати, так би мовити, по гарячих слідах. Водночас не лишав без уваги і сплячу тварину.

…Повіяло свіжістю. Сонце вже ось-ось торкнеться вершечка сусідньої гори. Я доїв рештки сагової каші і втамував цим не тільки голод, а й спрагу. Перечитав написане.

Здається, я нічого не пропустив. Мушу сказати, що в школі за твори я ніколи менше четвірки не мав. Надто мене хвалили за повноту розкриття теми.

Нарешті “кам’яний горб” заворушився. Звір зіп’явся на задні і озирнувся, повертаючи голову мало не на двісті градусів. І тут я помітив унизу, там, де починалися джунглі, дві рухомі цяточки. То поверталися Марія з Олексою. Рептилію вони не могли бачити — її ховав від них невеликий гай, що починався одразу ж за чагарником. Першим моїм бажанням було закричати, але вони були надто далеко.

…Шефе, ці рядки пишуться уже в дорозі. За вікном миготять згустки темряви. Таке враження, ніби я в літаку, який долає суцільну захмареність. Та дідько з нею — з тією дорогою! Вас, напевне, цікавить доля Марії з Олексою… Так, за тієї ситуації мені залишалося тільки одне — змусити варана заревіти і в такий спосіб попередити колег. Але перед тим я повиносив на подвір’я ліжники, скафандр і все інше майно, яке могло б їм стати в пригоді, поскладав віддалік на купу і завалив його пальмовим листям. Тоді заходився галасувати й вимахувати руками, намагаючись привернути до себе увагу рептилії. Та мої дії не справляли на неї враження. Тоді я наблизився на безпечну відстань і почав кидати в тварину камінням. Але й це не змусило її заревіти. А тим часом дві цяточки внизу перетворилися на дві постаті. Ще трохи — і вони б вийшли з-за гаю і опинилися б у полі зору рептилії. Раптом майнула думка наблизитись до гнізда… От коли потвора ошаленіла! Не зробив я і двох десятків кроків у напрямку кладки з трьох зелених яєць, як вона кинулась до мене. З кожним її стрибком довгий червоний язик виривався, немов полум’я з паяльної лампи. Я, ковтнувши таблетку, заскочив в лабораторію і замкнувся. Рептилія ще дужче заревіла, ніби попереджаючи, що йде на таран; та коли її живіт заступив виднокіл, на якому вже чітко виднілися постаті Марії з Олексою, я натис на клавішу…”