Читать «Тільки мить» онлайн - страница 13

— Ви б уголос… — озвалась Марія, коли вчений підвів очі від щоденника.

Але Чумак, глянувши на годинник, сказав:

— Не маю часу. За хвилину треба бути на вченій раді. — Він вийшов, прихопивши щоденник Заміховського.

Хоч як кортіло Чумакові почитати далі, але він не міг знехтувати цією вченою радою.

Він сів у кінці зали, маючи намір, якщо буде змога, заглянути до щоденника Заміховського. Але вчений секретар Адамчук, котрий головував замість директора, почав одразу ж із найважливішого:

— Товариші, всім відомо, як сутужно стало з фінансами. А міністерство вимагає від нас дедалі нових рекомендацій з енергетичної проблеми. Знаходьте, кажуть, резерви. А які в нас резерви? Резерви бувають у тих, хто слабо працює. У нашому ж багатотисячному колективі ледачих не водиться. Отже, питання може ставитися тільки так: без якої теми зараз можна обійтися — оті гроші й будуть нашим резервом.

Чумак на мить забув про щоденник Заміховського. Судячи з преамбули, мова піде про палеонтологічну тематику. Він розгублено дивився поперед себе, але бачив тільки спини й потилиці колег. Від того, як вони поведуться, залежатиме доля його сектора. І як поведеться Адамчук. Загалом учений секретар не був лихим чоловіком. Щоправда, дозволяв собі деяку зверхність, яка в нього з’явилася відтоді, як йому, в пенсійному вже віці, запропонували теперішню посаду. Те почуття гонору, мабуть, дрімало в ньому й раніше і проросло, тільки-но з’явилися сприятливі умови.

— …Закликаю вас, колеги, поставитись до цього серйозно, бо питання, яке ми розглядаємо, — не лише питання грошей, а й етики. У кого які пропозиції? — Вчений секретар відійшов од кафедри і сів за стіл президії.

Рада німувала. Дехто втягнув голову в плечі, дехто вдавав, що поправляє зачіску, насправді ж чухав потилицю, декому стало жарко — і вони порозстібали піджаки. Чумакові прийшло в голову, що бувають ситуації, коли психічний стан краще виказує спина, ніж лице. Зараз — він був у тому певен — на обличчі учасників зібрання годі було помітити хвилювання. А проте чимало з них хвилювалося. Йому від цього відкриття навіть одлягло від серця.

— Ну ж бо, товариші, — закликав Адамчук із місця. — Що ж ми отак сидітимемо й мовчатимемо? За нас цього питання ніхто не вирішить.

— А й справді, колеги, — подав голос і водночас підніс руку, прохаючи слова, хтось із першого ряду.

Чумак бачив тільки п’ятачок його засмаглої і від того схожої на перепічку лисини, по краях якої купками сірого попелу тулилося волосся.

Чоловік попрямував до трибуни.

— Чого там, — почав він. — Енергетична проблема зараз стоїть дуже гостро. Не від доброго життя ми повертаємося до вітряків і геліоенергетики…

Чоловік довго розводився про проблеми енергетичного голоду. В його голосі було щось вуркотливе.

— Я гадаю, резерви слід шукати в темах, які безпосередньо не стосуються енергетичного палива. Чого там…

Останнє прозвучало як “чого там панькатися з тими, хто…”

— Надто загально, — обізвався головуючий. — Не могли б ви щось конкретніше запропонувати?