Читать «Тільки мить» онлайн - страница 127

 Зійшло сонце. В його скісних променях раптом усе заіскрилось. Чоловік у дверях примружився і враз став схожим на хом’яка, якого щойно витягли з кубла, де він спав.

Я запитав:

— Сподіваюсь, ви не пошкодили розйомів, коли знімали цей кабель?

— Я ще не з’їхав з глузду, — відказав Пойда.

І тут мою увагу привернув якийсь рух на заході. По хвилі вже можна було розгледіти, що то повертається до чагарника вчорашня сім’я текодонтів.

— Одягніться, — сказав я. — У нас, можливо, будуть гості.

— Які гості? Що ти говориш?! — Він, проте, поклав кабель і став одягатись.

Я насилу устигав за Пойдою. Ми бігли спочатку під прикриттям лабораторії, а потім, коли до скель лишалося з чверть кілометра, пустилися навпрошки. Та наші побоювання виявилися марними. Ящерів ми не зацікавили. Вони перевальцем дибали до свого улюбленого місця на краю чагарника, об’їдаючи по дорозі зелень… Марія ще не підводилась. Спальник, у якому вона лежала, запнувшись з головою, нагадував великий жовтий кокон… Учителю, Пойда підготував усе для того, щоб “машину” можна було відправляти за течією часу. Потрібна була тільки сприятлива ситуація. Власне, я очікував, поки заберуться з чагарника текодонти. А тим часом писав, втиснувшись у розпадину. Перерви робив лише на сніданок і обід. Коли спека стала нестерпною, я сховався під ліановий лист і сидів під ним, як у курені. Марія, яка до обіду фотографувала комах, дрібних рептилій і рослин, теж відпочивала під листом у розщілині. Тільки Пойді не сиділося. Він швендяв туди-сюди, обстежував скелястий масив. На мене уникав дивитись, а коли наші погляди зустрічались, його блискучі очі враз ставали чорно-матовими, як сажа. Щось не в’язалося в логіці поведінки цього чоловіка: гарні реакція та інтуїція і безглуздий вчинок з втечею. Адже Пойда, попри малий зріст, важив не менше сімдесяти кілограмів і не міг не розуміти, що саме тієї кількості енергії, яку було б згайновано на перенесення його ваги, могло б не вистачити до антропогену. Йому світило загрузнути десь на початку кайнозою… Сонце вже торкнулося обрію, коли ящери знялися з тирла і подибуляли туди, звідки прийшли. Що їх туди, на захід, гнало, лишалося загадкою. Я теж подався за ними. Коли вони зникли за горою, я зайшов в лабораторію, встромив у розйоми кабель, який був “містком” між блоком живлення і контуром “машини”, тоді відхилив кришку пульта і вставив запобіжник. Востаннє окинув поглядом лабораторію, чи, бува, не пошкодив чогось Пойда. І раптом уздрів чорний портфель, що лежав у протилежному кутку, прямо на дротах контуру. “Дивний чоловік, — подумав я. — Сорочку навіть зняв і викинув для зменшення ваги, а рундук залишив”. Втім, може, він його просто забув.

Дорогий Мирославе Петровичу!

Це вже останні рядки. Скоро я натисну на клавішу і зачиню двері. Хоч зараз ще білий день, але півкілометрову відстань до скель я вже долатиму при зорях.

З надією пишу: “До побачення!”

Ваш Олекса”.

ЛАБОРАТОРІЯ ДИВОВИЖНОГО

Як кожне велике відкриття породжує “зливу” винаходів, так і уеллсівська “машина часу” розкрила нові, доти не бачені, перспективи фантастичного жанру. Після Герберта Уеллса в світовій літературі з’являються тисячі великих і малих творів, де герої мандрують у минуле й майбутнє.