Читать «Тільки мить» онлайн - страница 124

Замість відповіді я підійшов до того місця, де були сліди, і витиснув поряд відбитки обох своїх ніг — правий до правого, лівий до лівого. Ребристий малюнок підошов повністю співпадав. Тоді кивком голови запросив Пойду ближче до потоку і показав трипалі сліди. Вони були глибокі і свідчили про неймовірну вагу істоти, якій належали. Мій супутник скинув з плеча довгий зелений сувій і уважно став роздивлятись метрові відбитки, на яких чітко проглядалися фаланги кожного з трьох пальців. Він співвідносив їх довжину до відстані між ними, яка сягала двох з половиною метрів. А я дивився на Пойду.

— Тут що, водиться слоновий птах? — нарешті озвався.

— Птахи тут з’являться через багато мільйонів років.

— Не дури голову! Це сліди птаха.

Я звернув його увагу на заглибини, що крапками й тире тяглися між відбитками лап.

— А то, по-вашому, що за знаки? — запитав.

Пойда не знав, що відповісти.

— Тут ходив ящір, — пояснив я. — А оті борозни між відбитками лап — сліди хвоста.

Було видно, що мої слова не дуже його переконали. Він знову кинув на плече сувій, і ми продовжили шлях нагору. Тим часом мені подумалося про те, яким дивовижним був би світ людей, аби всі його представники дожили до антропогену. Той же слоновий птах, останній екземпляр якого загинув на Мадагаскарі на початку вашого століття, був би не тільки чудовим різновидом пташиного царства, а й, коли б його приручити, давав би людині велетенські, завбільшки з гарбуз, яйця, до того ж, забезпечував би м’ясом. Розмірковуючи, я весь час пильно спостерігав за гаєм, до якого ми наближались. Але зелений масив на схилі ніби вимер. Виднілися тільки потоптані кущі та поламані дерева — сліди вчорашньої розправи. Пойда йшов мовчки. Довгий сувій ліанового листя нагадував товсту колоду, і здавалося дивним, що він нітрохи не зігнувся під її гнітом… Сонце тут довго стоїть у зеніті. А вже коли скотиться з тієї “мертвої точки”, то гав не лови — і незчуєшся, як упаде ніч. Коли ми порівнялися з дібровою, воно вже було зовсім недалеко від заходу. На небі, як і раніше, жодної хмаринки. Над кожним каменем, розжареним до того полуденною спекою, гойдалось марево… І тут мою увагу привернув дим. Він штопором всвердлювався в небесну голубінь. Я наддав ходи. Невдовзі стало видно лабораторію, а згодом з-за гаю з’явилося скелясте пасмо, над яким і клубочився дим. На краю бескеття стояла Марія і вимахувала білим полотнищем. Я спинився. Попереду — жодного руху. Та щойно погляд ковзнув по чагарнику, як мені стало кепсько. На краю непорушно сидів ящір. Каністра вислизнула з руки, а тіло, скоряючись більше інстинкту, ніж свідомості, подалося за найближчий кущ.

— Лягайте, Пойдо! — вигукнув я.

— Досі мене звали Григорієм Гуровичем, — зауважив він, не поспішаючи відгукуватися на мій заклик.

Я розсунув цупке бенетитове листя і показав Пойді ящера, який, на щастя, сидів спиною до нас. Постать тварини зливалася з коричнево-зеленим тлом чагарника. Мій супутник довго мружився.