Читать «Тільки мить» онлайн - страница 121

— Стомились? — поцікавився я співчутливо.

— Теж мені маршрут… — мовив мій супутник, не виймаючи з рота цигарки. — Походив би ти під землею, на глибині кілометра і глибше…

— Вважайте, що зараз ви перебуваєте у тій же місцевості. А те, що згодом стане вугіллям, ось, поряд.

— Говори, та знай міру, — сказав Пойда. — На Україні тріасових покладів вугілля немає.

— Немає таких, які б мали промислове значення. Окремі ділянки все ж є. А точніше, будуть — через двісті двадцять п’ять мільйонів років.

Пойда кинув недокурок і наступив на нього черевиком, на якому від недавнього глянцю не лишилося вже й сліду. Але не це привернуло мою увагу. На його взуття, як і на моє, налипла глина. Я нахилився і зняв зі свого шкарбана шматок жовтої маси. Вона виявилася м’якою і пластичною. Судячи з того, що глина ще не встигла засохнути, глинище було десь близько. “Отже, розчин для будівництва маємо”, — подумав я. Пойда уважно спостерігав за моїми пальцями, які м’яли вогку грудочку. Він раптом спохмурнів. Хотів щось сказати, але я випередив його:

— Почекайте мене тут, а я огляну галявину.

Щойно я вийшов із затінку, як сонце обрушило на мене всю свою полуденну спеку. Черевики зацокали по плитах, між якими місцями пробивалися колючі рослинки. Плити лежали так рівно, ніби їх було викладено людськими руками. Але мене цікавила зелена загорожа, і я пильно вдивлявся в присмерк між деревами. Та хоч як напружував зір, нічого вартого уваги не помітив. Із живності тільки деревні рептилії гасали у верховітті. Ці істоти, мабуть, ніколи не спускаються на землю. Тим часом не полишала думка, що плац у півтора-два гектари виклала не природа, а розумні істоти. Мені, вже вкотре, подумалося, що минуле, сучасне й майбутнє пов’язані міріадами невидимих зв’язків. Рід людський — це крона дерева, коріння якого губиться десь аж у первинному ОКЕАНІ. Плоди, що родять на його гілках, і соки, що є в тих плодах, — від кореня. І зажерливість, і злість, і паразитизм — все від кореня. І розум, і свідомість, і людяність, і переосмислення сутності людської — теж від кореня.

Пойда лежав на велетенському овальному листкові, в який, при бажанні, міг би й загорнутись.

— Чудово, — сказав голосом, якому, проте, бракувало колишньої бадьорості.

— Подорож ще не закінчилась, — відказав я.

— І де ж край?

— Потік, по березі якого ми йдемо, впадає в річку. Мусимо побувати там.

— Мусимо? І хто ж нас змушує?

— Обставини.

— Якщо не секрет, які саме?

— А такі, що ми зобов’язані знати місцевість, де нам судилося вік вікувати.

— Ти хочеш сказати, що залишишся в цих краях назавжди?

— Не лише я, а й Марія, і ви теж.

— Що ти ото говориш? Хто мене змусить зостатися тут?

— Ви, здається, казали, що знайомі з моєю брошурою… Нагадаю: пересування в часі вимагає великих витрат енергії.

— То й що?

— А те, що ви влізли в машину з напівпорожнім баком. До тріасу вам ще вистачило енергії, а от назад…