Читать «Тільки мить» онлайн - страница 109
Віктор Васильович Савченко
Марія, помітивши мою пригніченість, почала благати:
— Ну, не можу, не можу я уявити собі отієї часової течії, Олексо!
— А що таке простір, ти, звісно, уявляєш?
— Авжеж.
— Що ж це таке?
— Ну, все, в чому і ми, і звірі, і комахи перебуваємо.
— Гори теж?
— І гори, і дерева…
— Земна куля теж?
— І Земля, і Сонце, і планети…
— І все це знаходиться в просторі?
— Авжеж.
— А що таке простір для нас з тобою зараз?
— Ну, це ділянка між отими скелями і лісом та верховинами двох пагорбів. Небо теж.
— А тепер уяви собі, що ні скель, ні лісу, ні пагорбів не стало. Що тоді для нас буде простір?
— Лінія горизонту і небо.
— Добре. А тепер уяви, що ми в космосі і навколо нас — жодної планети, жодного астероїда чи комети. Ну, ні на чому окові спинитись… Що тоді для нас буде простір?
Марія на мить замислилась, по хвилі мовила не дуже впевнено:
— Весь Всесвіт.
— Всесвіт — це простір, заповнений космічними тілами. А ми домовились, що довкола — жодного космічного тіла, не пролітає жодна елементарна частка, жоден фотон. Гадаю, це не так важко уявити? Так що ж таке простір? Які органи відчуття його тоді зафіксують: слуху, дотику, запаху, смаку?
Поміркувавши, Марія відказала:
— Якщо нічого не буде, то й нас не буде. І, отже, нікому буде фіксувати, що таке простір.
Такий хід думки мене засмутив. Згадав свого колишнього начальника Браїлка, який полюбляв казати: “Всі мої наукові статті написано на конкретному матеріалі. Їх ніби цвяхами прибито до теми досліджень. І ніхто ніколи не сумнівався в їхній істинності. А чого? Бо істина для мене завжди була в факті, а не в його абстрактному осмисленні”.
Тим часом Марія, мабуть, усвідомивши некоректність своєї відповіді, сказала:
— Виходить, все, що ми бачимо, — то тільки орієнтири? Не буде орієнтирів — не буде й простору? Що ж таке простір?
— Хм… Простір. — Я розрівняв пісок, який, немов дивовижними письменами, був розписаний сотнями лап, і почав пояснювати свої міркування щодо простору, підкріплюючи їх формулами. Не стану наводити тут математичні аргументи, з допомогою яких я намагався переконати Марію в своїй концепції простору (вони Вам відомі з брошури). Та вже після формул вакууму і нульового світіння в вакуумі я помітив, як очі її почало затягувати туманом. Коли ж я в своїх поясненнях перейшов до зв’язку між простором і часом, вона сказала:
— Досить, Олексо, я все зрозуміла.
— Що ж ти зрозуміла?
— У чому полягає зв’язок між простором і часом.
Така заява мені здалася дещо зухвалою, і я поцікавився:
— Так у чому ж він — той зв’язок?
— У тому, Олексо, що тобі не вистачить часу, щоб пояснити мені, що таке простір.
Її дотеп мене більше засмутив, ніж розвеселив, бо він свідчив про неспроможність Марії до абстрактного мислення. А мені ж так хотілося мати близьку людину, яка б мене у всьому розуміла. Або принаймні намагалася б зрозуміти. Та цьому почуттю не судилося розгулятись, бо з лісу, який ми й на мить не лишали без уваги, вийшов велетень-текодонт і, обіпершись на хвіст, став оглядати місцевість. Хоч він і був від нас метрів за чотириста, але ми відчували його погляд. У тому погляді була гіпнотична сила, яка спочатку пришпилила нас до місця, а потім кинула до скель з такою швидкістю, ніби обірвалася туга гума, якою нас було припнуто до землі поряд з кістяком. Та ящір, мабуть, уже зігнав свою злість на смугастих. Він обійшов гай і подибав на захід… Тим часом сонце починало припікати. Я заходився напинати тент над невеликою розщілиною. Та мені не вдалося зробити затінок, бо погукала Марія: