Читать «Тільки мить» онлайн - страница 104

— Мирославе Петровичу, може, я все ж подзвоню Валерію?

— Не треба, — мовив учений, важко дихаючи. — Впораємось. Тільки відпочинемо хвильку. — Він прихилився до прохолодної стіни, щоб заспокоїти швидше себе, аніж Славка, додав: — Я вже цілком здоровий. Лікар сказав, що через два дні мене випишуть. Трохи підупав на силі, це правда…

…Чумакові не хотілося знову відчувати на собі оту дивну дію викривлення часу і простору, яка давалася взнаки в момент запуску машини Заміховського, і вони домовилися зі Славком якомога швидше залишити місце старту. Та останньої миті, коли вони вже навішали на місце двері чорного входу, Чумак сказав:

— А якщо не спрацює?

…Хвиля тужавіння простору настигла їх у темному коридорі. Учений відчув знайомий уже стан, коли тіло опиняється раптом вплавленим у дивну субстанцію, яка хоч і не тисне, але й не дає поворухнути жодним м’язом. Він згадав чомусь комара в бурштині і кудись неначе провалився…

— Спрацювало! — долинув ніби здалеку голос Славка.

Лабораторія на тьмяному подвір’ї зникла. Чумак підвів очі і в просвіті між будинками побачив клапоть зоряного неба, на якому, проте, бракувало місяця. Вочевидь, минуло чимало часу від миті старту, і ліхтар планети віднесло течією ночі ближче до світанку. Через те його й не видно було за дахами.

У палаті було тихо і темно. Чумак ввімкнув нічник і, як був у піжамі, опустився на ліжко. Його відсутності, мабуть, не помітили, бо коли він неквапом проходив коридором повз чергову сестру, та тільки повела на нього сонними очима і нічого не сказала.

Побачивши перед очима карлючки Заміховського, якими густо, без полів, було помережено сторінки, учений відчув, як посилюється в ньому неспокій, який його ні на мить не полишав з часу зникнення машини. Він почав читати.

“Мій мудрий учителю!

Видовисько, яке ми з Марією побачили, повертаючись з мандрівки до лісу, нагадувало кадри мультстрічки. Уявіть собі гай на схилі; вище, на горі, стоїть будка, схожа на вагон. Від неї відділяється чоловіча постать і, наблизившись до гаю, починає кидати в кущі каміння. Накидавшись досхочу, чоловік знову направляється до будки, а тоді повертає праворуч і зникає за гаєм. Та ось із заростей, куди щойно летіло каміння, піднімається щось велетенське, двоноге і кидається в той бік, куди повернула людина. Над низькорослим гаєм, здавалося, пливе тільки страхітлива голова, схожа на змія, якого десь запускають діти. Та от знову з’являється людська постать, що тепер панічно тікає нагору. Водночас голова “змія”, яка ширяла над деревами, перетворюється на чудовисько і кидається за людиною. Щоб уявити пропорції між напасником і втікачем, порівняйте подумки слона, що став дибки, і десятирічного хлопчака. Видовисько, справді, було б цікавим і захоплюючим, аби тільки воно відбувалося на екрані і щоб його героєм був не наш товариш. Марія вчепилася в мою руку так, що я відчув біль. На щастя, людина виявилась спритнішою. Звір, угледівши, що його жертва зникла у вагончику, раптом реве. Таке враження, ніби в мультфільмі досі забули дати звук, а зараз ввімкнули його на повну потужність. “Іго-го-го-о!” Ще мить — і велетень понівечить будку. Але вона раптом зникає, а звір за інерцією біжить далі… Враз стемніло, як у кінозалі по закінченню фільму. Та на відміну від зали, де після сеансу спалахує світло, темрява не минала. Як Ви, напевне, здогадались, ми потрапили в зону викривлення часу, яке дається взнаки в момент запуску хрономашини, і, отже, кілька годин мелькнули для нас, як кілька секунд… Очі швидко звикали до темряви. Повагавшись, ми пішли нагору. Чому нагору? Бо неподалік від нашого недавнього ще подвір’я було скелясте нагромадження, видершись на яке, ми сподівалися безпечно провести ніч. А там… Я мав надію, що до обіду, ну, може, до кінця наступного дня, машина стоятиме вже на місці. Спочатку ми не втямили, навіщо Славкові треба було дратувати звіра, та потім збагнули: він те зробив, аби попередити нас. Адже ми йшли прямісінько до лігва на краю гаю, де лежала рептилія. Звіряюсь Вам, учителю, що ні я, ні Марія не сподівалися від колеги такого тверезого розрахунку і відваги. Адже текодонт тільки здається незграбним, насправді це моторна і спритна тварина. Славко дуже ризикував. Додайте, що істота, з якою він затіяв “гру”, не схожа на жодну з досі бачених, — і Ви по-справжньому поцінуєте вчинок Дубчака… Ночували на скелях, тепла яких вистачило до світанку. До речі, вночі ми не чули жодного звуку. Мешканці тріасу живуть, мабуть, за нашими біологічними законами (а може, то ми — за їхніми). Тим часом зійшло сонце. Воно скидалося на велетенський рожевий гриб, що вродив на сусідній горі. В той же час заворушилося щось у чагарнику, на скелясті виступи повиповзали ящірки. Вони розплескалися навпроти світила і лежали, як неживі, поблискуючи лускою. Якби хтось глянув згори, то і нас з Марією міг би мати за різновид мешканців тріасу, що вилежуються на голому камінні, набираючись снаги у сонця. Втім, я вже не лежав, а сидів, розтираючи затерплі крижі. Раптом я помітив віддалік того місця, де стояла хрономашина, якусь копицю. Скоро збагнув, що то наше майно, прикрите пальмовим листям… Мирославе Петровичу, Ви, мабуть, здогадалися, що ці рядки пишуться вже по тому, як я побував біля нашого майна. Угледівши спальники, посуд, цей зошит та інші дрібниці побуту, без яких життя у світі рептилій значно ускладнилося б, я полегшено зітхнув. Бо, як по щирості, сумнів щодо повернення “машини” весь час точив мені свідомість. А надто, коли я довідався від Марії про наміри Мурченка. Я навіть потай уже став підбирати місце, де б ми могли збудувати оселю. Воно мало бути неподалік від води. Каміння, якого тут доволі, та глина над річкою — чудовий будівельний матеріал. До речі, на півдні України ще й тепер, трапляється, по селах кладуть будинки на глині, а не на цементі. Мені навіть забаглося приручити текодонта. На цю думку наштовхнула кладка з трьох яєць, які лежали в свіжовиритій ямі. Тільки тепер я збагнув, чому рептилія так ошаліла, коли Славко подався в цей бік, — він загрожував її кладці… Хоч як муляла думка про можливість бути навічно ув’язненим у тріасі, та я все ж очікував на лабораторію. А проте їй, як і тому, хто в ній прибуде, загрожувало небезпечне сусідство з гніздом. Навряд чи з пам’яті звіра, який міг з’явитися будь-коли, стерлася вчорашня подія. Треба було щось робити. Майнула думка побити яйця та засипати гніздо землею, але я скоро зрозумів, що на таке не годен. Отже, під здивованим поглядом Марії, яка стояла на скелі і зірко оглядала все довкруж, я переніс яйця, одне по одному, за чагарник і поклав їх у природну кам’яну лунку. Повірите, навіть ота зелена сфера, яку я ніс і яка торкалася мого живота, викликала почуття жаху. А ще не давала спокою думка, буцімто я ніс не яйце, а глек, в якому ув’язнено казкового джина і який колись з’явиться на світ, щоб знищити все живе. Часом хотілося гахнути кулею об землю, але зробити те не дозволяв якийсь складний комплекс відповідальності і страху. Ніби з тим яйцем була пов’язана і моя доля…