Читать «Тільки мить» онлайн - страница 10
Віктор Васильович Савченко
Архей, 2700 мільйонів років до наших днів.
Сподіваюся, що ті півдесятка амінокислот, які Ви знайшли в моїх записах, підняли Вам настрій, і злість на мене потроху вляглася. Із катархею довелося тікати, бо під лабораторією лопнув базальт. Коли б я на мить забарився і вчасно не перевів важельця на машині часу, опинився б у розплавленій магмі. Можливо, в катархеї в різних місцях планети існували й інші амінокислоти, крім тих п’яти, — не знаю. На жаль, мій пристрій не дає змоги пересуватися у просторі, а тільки в часі. Хоч я сам можу пересуватися в радіусі кількох десятків кілометрів від бази — відстань, яку подолає людина за двадцять чотири години. Втім, я можу ходити, скільки мені заманеться, але тоді спрацює реверс… Лабораторія як стояла на подвір’ї інституту, так і стоїть на тому ж місці, тільки по самі ілюмінатори в багнюці. А навколо, скільки оком сягнеш, ландшафт із рудого болота, в якому сповна буяє життя. Примітивне, правда: біоаналізатори, крім бактерій, поки нічого не показують… Учителю, здається, я з глузду з’їхав. Лабораторія знаходиться в центрі велетенського кратера зо два кілометри в діаметрі, вимащеного рідкою грязюкою. Чого ж грязюка не стікає на дно кратера, а лишається на його стінах? Треба тікати, бо коли рідота гуне вниз, боюся подумати, що й буде.
…Ці рядки пишуться уже в дорозі. Моя машина мчить за течією часу, долаючи тяжіння. Земля зараз має надзвичайно велику щільність. Це завдяки їй мені важко було рухатись. Проте чимдалі від катархею й архею планета поступово збільшується в діаметрі, питома вага земної тверді зменшується і, отже, слабне сила тяжіння… Ось бачите, Мирославе Петровичу, а Ви запевняли, що мандрівка в часі неможлива. Втім, як по щирості, мене й самого брав сумнів аж до останньої миті. І це попри те, що проблему часу вивчаю ще зі школи… В ті далекі літа я дивувався, спостерігаючи, як за якийсь рік зводяться будинки, підростають дерева і люди. А час, як вітер (коли рівномірно, а коли, як мені здавалося, й поривами), віє собі година за годиною, день за днем, рік за роком. Найбільше мене бентежило, коли обидві стрілки годинника перетинали опівночі позначку на циферблаті з числом дванадцять. Щораз, коли з вітальні долинало тихе бемкання, я внутрішньо здригався й напружував усі органи чуття, намагаючись не пропустити “нової порції часу”. Наш старовинний годинник у високому, в людський зріст, футлярі, на якому було знати руку майстра-червонодеревника, мав емальований циферблат із римськими цифрами. Я побачив світ і ріс під тим годинником. Його блискучий маятник уперше привернув увагу і заспокоїв мене, немовля, тихий хід його був для мене, дитини, плином дня і ночі, його механізм я уявляв собі як насос, що качає час. Мені здавалося, що коли зупиниться годинник, то перестануть рости дерева й люди, і все заціпеніє. Тому я заздалегідь нагадував батькам, щоб вони не забували його заводити. Коли ж мені вперше довірили фігурний, воронованої сталі ключ, я не тямив себе від щастя. Накручуючи тугу пружину (а для цього мені треба було докласти чималих зусиль), я відчував себе творцем, що дає рух усьому сущому. Та якось, повернувшись від бабусі, де я жив на канікулах, побачив, що маятник за склом висить нерухомо. А довкола, як не дивно, йшло звичайне життя: шелестіли листям осокори за вікном, з вулиці долинали голоси людей, та й моє відображення у склі футляра свідчило, що я за літо підріс. Я не тільки здивувався, а й трохи розчарувався: не стало ілюзії, нібито я і мій годинник даємо рух усьому довкола. Власне, відтоді (наступного дня я пішов у четвертий клас) мене покинула дивна побожність до нашого старовинного годинника, але шанобливе ставлення до часу, плин якого я відчував завжди, залишилося в мене довіку. Саме завдяки дитячим ілюзіям я захопився четвертою координатою і порівняно швидко спізнав теорію відносності. Її ключовий момент полягає в тому, що ніякої інформації неможливо передати скоріше за швидкість світла — 300 тис. км за сек. Бо якби таке стало можливим, — як свідчить теорія, — то ми довідувалися б про події, яких ще не було, і, отже, при бажанні змогли б їх попередити. А якби з надсвітловою швидкістю міг мандрувати космонавт, то він повернувся б додому раніше, ніж вирушив би у космос… Та одного разу (я вже був тоді студентом другого курсу авіаційного) стався різкий стрибок від допитливості до зацікавленості. І викликала його стаття якогось Дименка, що випадково потрапила мені до рук. У ній доводилося існування елементарних часток, швидкість яких завжди перевищує швидкість світла. Мало того — з наближенням до “світлового бар’єра”, — як свідчив автор, — маса їх збільшується до безкінечності. Ці частки називають
