Читать «Зоряні мандри капітана Небрехи» онлайн - страница 87

— Капітане, ви — геній! — вражено прошепотів Азимут. — Кращого генія й не знайти!

Хоч в очах хлопця світилося непідробне захоплення, однак мусив його засмутити. Я, знаєте, не прихильник усіляких перебільшень, навіть коли вони вживаються у ювілейних промовах.

От я й зауважив по-батьківськи штурманові:

— У своїх визначеннях, Азимуте, завжди слід бути точним і справедливим. Якщо я і геній, то не найкращий, а принаймні другий після Герона.

Що не кажіть, а молодь завжди слід вчити на власних прикладах. Особливо скромності…

Рано-вранці, ще чорти навкулачки не бились, я вже кульгав до помешкання Професора ППП, бо другий ППП до відкриття гастрономів у наші розмови ніколи не втручається.

Азимут поважно ніс сувій з проектом Герона-Небрехи і всією технічною документацією.

Професор слухав мене, як школяр. Сидів тихо і від захоплення аж тамував подих. А я викладав проект навіть без перерв на перекури:

— …Таким чином ми одразу матимемо планету з власним полем тяжіння і власною атмосферою — пара, що розкрутить Таоті, оточить її блакитним шаром! А що таке пара? Це кисень! Це водень! Це хмари! Це дощ! Це ріки і озера! Це нарешті моря і океани! Незабаром космічний пил вкриє поверхню оббілованої планети і утворить гори та долини! Нове життя пустить свої квітучі паростки!

— І можливо, дійдуть до нас тоді сонячні промені? — тремтячим голосом запитав професор.

— Можливо, — мовив я, з повагою зиркнувши на нього. Таки у професора є голова, коли дотямив аж до Сонця.

Наступного дня відбулася всепланетна вчена рада. На порядку денному було одне питання: треба обертатися, щоб врятуватися. Після грунтовної доповіді проект поставили на голосування. Чи варто казати, що він пройшов переважною більшістю голосів, хоч майже усі делеговані радники обмежились запеклими науковими дискусіями серед власного поголів’я?

Голосувало лише четверо. Підняли по дві руки, як тут заведено, я і Азимут. Віддав свій голос наш відданий друг і непідкупний патріот проекту Професор ППП. Навіть його братня голова подала свій голос “за”.

Його, бачите, спокусила реальна можливість першому проголосити вікопомний тост, що неодмінно ввійде в усі шкільні посібники та хрестоматії:

— Хай світиться Сонце, хай згине пітьма!

Розділ чотирнадцятий

СПАЛАХ ПОНАДНОВОЇ

— Оце, власне, й уся історія, — мовив каштан Небреха, вже в котрий раз занурюючи свою почорнілу люльку в гаман з тютюном. — Якби я тоді запізнився хоч на хвилину або якби мені зрадила природжена винахідливість…

І, замість продовжувати, капітан красномовним рухом сунув до рота люльку. Мовляв, якби не він, проти цивілізації двоголових не варто було ставити й холодного попелу з його люльки.

Вечоріло. Розчервоніле сонце збиралося прийняти традиційну морську ванну. Між потемнілими скелями принишкли голубі сутінки.

Ніч навальне насувалася глибокими гірськими ущелинами.

Капітан Небреха мовчав, замислено позираючи на море. Від берега до самого крайнеба бігла червона доріжка. З-за обрію піднімалося чорне на фоні велетенського червоного диска вітрило. Та чи бачив Небреха його? Гадаю, що ні.