Читать «Зоряні мандри капітана Небрехи» онлайн - страница 73

Та хоч Азимутові й властивий був дар передбачення (це вам кожен засвідчить!), цього разу він помилився: усі лаври загарбав триклятий МОПС-3М. Але про це скажу потім…

Невдовзі ми вже обережно, мало не навпомацки, просувалися вперед вузенькою протокою серед загрозливих гравітаційних течій.

Щоб не потрапити зненацька у якийсь небезпечний вир, я наказав штурманові осідлати бушприт посудини. Азимут цупко тримав у протягнутій вперед руці мініатюрні ваги, вилучені з нашої невеличкої бортової аптечки. Що поробиш, довелося скористатися таким недосконалим, але, погодьтеся, незвичайним лотом, щоб ретельно промацувати кожен сантиметр фарватеру. Якби штурман був дівчиною або принаймні не шикував ошатними вусами, з нього тоді цілком можна було б писати портрет стародавньої богині правосуддя. Кращої натури годі й шукати!

Однак, хоч врівноважені сили тяжіння не спроможні були збити коробку з курсу, все ж час від часу вони настирливо нагадували про себе. За бортом раз у раз щось шаруділо та уривчасто лускало, ніби якийсь ненажера невтомно колов волоські горіхи.

Певна річ, я розумів, що діялося.

За час мандрів сучасні зорельоти обростають іржею та окалиною, як стародавні каравели черепашками. Моя малолітражка, безумовно, не була винятком, І от тепер, хоч яка мізерна була гравітація, вона робила своє діло: лущила борти ракети. Воно загалом виходило непогано. Зрештою коробка вислизне з цієї пастки чепурною, як опісля генеральної чистки у майстерні бляхаря.

Проте мене непокоїла одна моторошна думка. А що, як сили тяжіння повитягають з обшивки усі цвяхи? Коробка ж зруйнується, як карткова будівля. Жах! Але цвяхи, нівроку, трималися, бо я завбачливо позагинав їхні кінці. Аж тут сталося несподіване…

Розділ шостий

ОББІЛОВАНА ПЛАНЕТА

Нараз штурман шалено загупав ногою, ніби подорожував не на космічному транспорті, а на звичайній вантажній машині. Отак гупають пасажири по кабіні водія, коли вимагають нагальної зупинки.

Ну, такому досвідченому навігаторові, як я, це неважко було збагнути, і я негайно схопився за важелі гальм.

Коробка зависла непорушне.

Я глянув у носовий ілюмінатор і аж похолов: прямо по курсу бовваніла ще одна планета! Вона неухильно сунула просто на нас. Так ось чому Азимут вибивав по обшивці п’ятами тривожні дрібушки!

— Всі униз! — гукнув я. — Задраїти люки!

Азимута не довелося двічі запрошувати.

А планета невпинно насувалася, заступаючи нам шлях.

Це було дивовижне небесне тіло, як і все інше у цій винятковій системі. Не те дивувало, що навколо планети не було й атома атмосфери (таке часто-густо трапляється, візьмемо хоча б наш Місяць), а те, що на її поверхні не було жодного горбочка, жодної улоговини, жодного камінця. Вона була гладенька, як більярдна куля. А найдивніше те, що на її поверхні можна було побачити усі геологічні нашарування. Серед відполірованих кварцових покладів жовтіли жилові вузли золотих народжень. Могутні шари чорного антрациту ефектно виглядали поряд з білими мармуровими плямами і брунатною мозаїкою граніту. Словом, надра планети були як на долоні і сяяли усіма відомими у природі кольорами. Для геологів це був би сущий рай.