Читать «Зоряні мандри капітана Небрехи» онлайн - страница 105
Юрій Ячейкін
Формою і кольором він надто нагадував гігантський сирник. Якби він справді був їстівний, ним можна було б нагодувати усіх мешканців Сонячної системи.
Від такого, незвичайного дивовиська я мало не остовпів.
Що воно означає? І куди ми потрапили? Якщо в минуле, то звідки узявся цей орбітальний млинець? А якщо у майбутнє, то куди поділися штучні супутники? А може, нащадки замість засмічувати навколоземний простір численними супутниками випекли на заводах один космічний млинець та й поклали на нього усю радіо-, теле— і фотообслугу планети? А що?
Атож! Тепер настала моя черга кепкувати. Нема чого збивати мене з пантелику!
— Капітане, — хитро докинув я, — ви лишень гляньте, куди сягнули олімпійські рекорди! Бачите, якийсь троглодит чи троглодитка закинули диск аж на орбіту…
Але досвідченого зореплавця нелегко збочити з обраного ним курсу.
Небреха на мить одірвався від важелів і спокійно зазначив:
— А чи не здасться тобі, Азимуте, що на дискольоті ось цієї хвилини черговий навігатор записує у бортовий журнал: “Вже елементарне візуальне спостереження показало, що на Третій існує високотехнічна, хоч і малокультурна цивілізація. Так, розумні істоти нерозумно перетворили навколопланетний простір на космічний смітник, бо викидають туди консервні бляшанки”. Причому консервною бляшанкою він вважає саме нашу коробку.
Ні! З капітаном Небрехою несила сперечатися. Отакої! Невже ми і вони — гості в одну хату?
Та я не встиг обміркувати нову для мене проблему як слід: заревли двигуни, віщуючи фінальні акорди космічної імпровізації капітана Небрехи.
На посадку міжзоряний вовк пішов з заплющеними очима. Оцим граничним трюком він, певно, намагався вкрай уразити мене. І таки вразив. На серці зробилося тоскно, а на спину наче хтось сипонув жменю крижаного космічного пилу.
Я теж заплющив очі, але з інших міркувань…
Аж раптом — ТОРОХ-ТОРОРОХ!
Перед очі попливла зоряна туманність.
Запала цілковита тиша.
Ура! Ми на Землі!
Розділ сьомий
СЮРПРИЗИ МЕЗОЗОЯ
Ситуація, скажу я вам, нагадувала стародавній анекдот (або майбутній, як на погляд капітана Небрехи). Словом, анекдот такого змісту.
Один пасажир сів у Брянську на поїзд “Москва — Київ”. Знайшов своє купе, заходить. А там ще один чоловік сидить. Новоприбулий зрадів попутникові і починає знайомитися:
— Куди їдете, якщо не секрет?
— У Київ, добродію.
— От здорово! — аж підскочив новоприбулий. — Техніка тепер на висоті! Подумати тільки, от ви сидите напроти мене і їдете у Київ, а я сиджу напроти вас і їду в Москву.
Отак само безглуздо виходило й у нас.
Хоч ми подорожували в одній ракеті, але в капітана станцією призначення було далеке минуле, а кінцевою зупинкою його штурмана було далеке майбутнє. Це треба вміти — тримати курс у протилежні боки і дивитися на сузір’я в один ілюмінатор.
Та нічого. Факти така вперта річ, що ламають опір найвпертішого опонента.