Читать «Що ховається у сутінках. Антология» онлайн - страница 69

Я напевне знаю, що Рич зв’язувався зі мною, щоб обговорити план випуску передплатного журналу жахів, але з моєї пам’яті абсолютно вивітрилося, яким чином: чи то написав листа, чи зателефонував або, можливо, скористався якоюсь примітивною електронною поштою. Чому він вирішив саме зі мною поділитися новиною про свій задум, я не знаю. Хіба що, може, тому, що ми обидва походили з Мериленда, обидва вболівали за «Мериленд Террапінс» і обидва були письменниками (може, ще й тому, що він вважав мене прикольним чуваком). Він згадував, що хотів надіслати мені екземпляр першого номера і сподівався, що в мене знайдеться час надіслати йому свої коментарі та враження. Оскільки я ніколи не соромився коментувати що-небудь, я відповів: «Звичайно, надсилай».

І ось через якийсь час мені надійшов пакет з цупкого жовтого паперу з поштовим штемпелем місця під назвою Ривердейл, Мериленд, розташованого, як я знав, на відстані кидка бейсбольного м’яча від Колледж-парку. Я розкрив його, і звідти до моїх рук вислизнув журнал розміром вісім на десять дюймів, на двох скріпках, із чорно-білою обкладинкою, більша частина якої була відведена під зображення демона… або, принаймні, хлопця з довгим язиком і дуже поганою шкірою. Переглянувши зміст, я побачив лише одне знайоме ім’я — Дейв Сильва, але після двадцяти п’яти років варто відзначити, що Ричард якимось чином зумів опублікувати на своїх сторінках твори Баррі Гоффмана, Рональда Келлі, Бентлі Диттла і Стіва Тема (як і Сильви) — всі ці хлопці досягли неабияких успіхів у жанрі. Це саме по собі велике досягнення, яке свідчить про справжній талант Рича як редактора й організатора. Гаразд, я не можу не зізнатися: оформлення прем’єрного випуску «Танку на цвинтарі» мене не вразило, і, здається, пізніше я повідомив про це Рича. Більше того, журнал припадав пилом у мене вдома кілька тижнів — як та порожня коробка від піци, яка, ти точно знаєш, рано чи пізно приверне твою увагу, — перш ніж я нарешті прочитав його, як обіцяв.

І ось тут на мене чекало приємне здивування. Автори здебільшого мали непоганий стиль і в міру сил намагалися уникати найпоширеніших кліше. Було там і кілька віршів, вельми яскравих і добротних. Загальний дизайн видання був ретельно продуманий, сторінки не видавалися переобтяженими, текст читався дуже легко. Коротше кажучи, я був вражений. Я тримав у руках не тільки плід титанічної праці однієї людини, але ще й втілення мрії.

Журнали на кшталт «Танку на цвинтарі» не виростають самі по собі з якої-небудь глинистої землі, як дика цибуля або рука зомбі. Їх народжують великий талант, дисципліна і відмова миритися з поразками. Коли я думаю про те, що Рич ще навчався в коледжі, коли створив журнал, це вражає мене ще більше. Коли більшість його однолітків з «Бадвайзером» готувалися до випускних іспитів, він ступав перші кроки до створення видавничої імперії.