Читать «Чукрен та чухраїнцi» онлайн - страница 3
Остап Вишня
Постала ця риса в чухраїнців от з якого приводу. Вшивав один із них хату. 3ліз аж до бовдура і посунувся. Сунеться й кричить:
— Жінко! Жінко! Соломи! Соломи!..
Геп!
— Не треба…
Це, значить, кричав чухраїнець жінці, щоб вона, доки гепне, соломи на те місце, де він гепне, підстелила. Не встигла жінка цього зробити. Тоді виходить: «Не треба»!
І от після цього укоренилася глибоко ця риса в чухраїнцеву вдачу. Як тільки яка притичина, зразу:
— Якби ж знаття, де впадеш, — соломи б підіслав.
Або:
— Якби знаття, що в кума пиття…
І так в кожнім випадку життя чухраїнського цивілізованого. От будують чухраїнці яку-небудь будівлю громадську. 3будували. А вона взяла й упала. І зразу:
— Якби ж знаття, що вона впаде, ми б її не сюди, а туди будували.
Є серед матеріалів характерний запис, як попервах чухраїнці свою культуру будували. Узялися дуже ретельно… А потім за щось завелись, зразу за голоблі (була в них така зброя, на манір лицарських середньовічних списів), та як ізчепились полемізувати… Полемізували, аж дивляться — у всіх кров тече… Тоді повставали й стогнуть:
— Якби ж знаття, що один одному голови попровалюємо, не бились би!
Сильно в них тоді культура затрималася… Та й не дивно: з попровалюваними головами не дуже культурне життя налагодиш…
Вирішили вони якось театр організувати. Запросили спеціальну людину. Бігали, говорили, обговорювали. Хвалилися, перехвалювалися. Підвела їх та людина: не організувала театру, а зовсім навпаки.
Тоді почухались.
— Якби ж знаття!..
І почали знову.
І не було жоднісінького дня без отого знаменитого:
— Якби ж знаття…
З цією головною рисою з'єднані четверта й п'ята риса в чухраїнців, а саме: «якось то воно буде» та «я так і знав».
Коли чухраїнці, було, починають якусь роботу, хоч би в якій галузі їхнього життя та робота виникла, і коли хто-небудь чи збоку, чи може трохи прозорливіший зауважив:
— А чи так ви робите?
Чухраїнець обов'язково подумає трішки, почухається і нешвидко прокаже:
— Та! Якось то вже буде!
І починав робити…
Коли ж побачить, що наробив, аж пальці знати, тоді:
— Я так і знав!
— Що ви знали?
— Та що отак буде!
— Так навіщо ж ви робили?
— Якби ж знаття…
— Так ви ж кажете, що знали?!
— Так я думав, що якось то воно буде!
Один індійський мудрець, коли йому про це тоді розповіли, сказав:
— Дивне якесь perpetuum mobіle.
Друга риса — «забув» і третя — «спізнивсь» — характерні так само риси для чухраїнців, але вони особливих пояснень, гадаємо, не потребують…
— Чому ви цього не зробили?
— І-і-і ти! Забув! Дивись!
Або:
— Чого ж ви не прийшли?
— Та засидівсь, глянув, дивлюсь — спізнивсь! Так я й той… облишив… Якось то, сам собі подумав, воно буде.
Істинно дивний народ.
Розділ ІІІ
Країну Чукрен залила стихія разом із Антлантідою. Один чухраїнський поет, грізної стихії не перелякавшись, заліз на височезну вербу й чекав смерті. Коли вода вже залила його притулок, він продекламував журно:
