Читать «Через кладку» онлайн - страница 99

(Третьої днини).
Нині одержав від Нестора лист, де сповістив мене, що приїжджає пополудневим потягом. Про його приїзд однак його сестра не знає, бо він умисне не повідомив її, щоб зробити їй тим несподіванку. Довідавшися про це, я всунув лист до кишені, а сам вийшов у вказанім часі проти свого молодого приятеля. Щоправда, я не менше радувався його приїздові, як його сестра, що, певно, тужливо ожидала свого любимця. Я вийшов проти нього на дворець, а він, наказавши фіякрові везти свій багаж на надану адресу, сам просив мене піти з ним піхотою коротшою дорогою додому, про котру знав здавна, що існувала.
Я сповнив його бажання, і ми пішли. Дорогою оповідав мені, що за кілька день приїжджають колишні Манині хлібодавці, а з ними й вона — панна Наталя Ливенко.
— Зробили твої відносини до неї які поступи до певності? — спитав я його, просто любуючися ним, мов любим якимсь братом своїм. Він змішався ніжно, мов дівчина, й усміхнувся.
— Так, — відповів. — Відколи сестра поїхала, був там зо два рази.
— І що ж? — спитав я.
— Нічого. Вона була ввічлива, ми розмовляли досить багато, лиш, на жаль, був оба рази й доцент Д. присутній.
— А він там чого?
— Він більше прислухався нашій розмові, чим сам говорив, сидів, крутив вуса. Казав оповідати собі дещо з нашого урядування; дивувався деяким поясненням, про котрі, як признався, не мав поняття. І відтак ми разом відходили. Видко, дівчина припала йому також до вподоби, бо скільки разів зайду туди, застаю його консеквентне. Зрештою, — додав своїм ніжним усміхом, — нехай собі буває. В мені не ворушиться зависть. Скоріше біль. Він чесний і працьовитий мужчина і до мене щиро відноситься.
— А я чудуюсь тобі, — відповів я йому. — Може бути, твоя вдача з грунту витончена й ушляхетнена вже твоїми предками, що гідна спокійно, а радше пасивно дивитись, як рівночасно з тобою ходить і другий мужчина до твого ідеалу, сидить і прислухається й обсервує вас. Я б цього не видержав, Несторе, я б або цілком відтягнувся, або запобіг би йому, освідчаючись; а не отак, мов вижидаючи чого-то, як ти!
На ті слова мої, трохи нетерпеливі, він поглянув на мене й відповів:
— Я не кваплюсь, бо й нема чого квапитися. Я знаю, що вона скоро не віддасться. Вона ж не буденна дівчина. А такі не все скоро віддаються. Бути може, я освідчусь їй і цього літа. Не думай, що через це моя любов слабша. В мене нема хвилини, в котрій би я про неї не думав. А так люблю я її чи не п'ятий рік. Працюю подвійно. Раз з обов'язку, а по-друге, хочу опинитись на такім становиську, щоб не потребувати ніколи й нічого від других для своєї особи, а найменше чогось від жінки. Тоді аж хочу я поставити її поруч себе. І тоді я буду справдішній мужчина. Сам хочу собі свій шлях умостити. А така «самота» вимагає подвійного труда. А як колись піднесуся вище понад рівень буденного, не з честолюбивості, Богдане, — додав майже з гіркістю в голосі й поважно, — а з напору внутрішнього імпульсу, я зможу гордо на ті ступені поглянути, котрими йшов я, а котрі вимощені тяжкою працею, що тепер, — він усміхнувся сумно, — викликає у моїх товаришів насміх, а для моєї особи назву «філістер». Моя праця, Богдане, — додав, — не лиш тяжка, але й захована перед буденністю. Буденність ординарна, як і члени її, з котрих складається. А чого б не доторкнулася, те все забруджує.
— Ти привіз з собою і які наукові твори? — спитав я, коли ми зближались до вулиці, з котрої здалека виднілися вже високі й поважні сосни старої «лісничівки».
— Декілька. А також і інструмент свій. Будемо з Манею або часом і з нею вдвійці грати. А як ні, буду сам вечорами грати. Це мені миліше понад усе, коли можу на самоті з своїм інструментом розмовляти.
— Ідеаліст! — сказав я, поклепавши його по плечах. — Добре, що маю тебе тут. Я не дам тобі займатися наукою. Вже аж помарнів з праці.
— Я був хорий, Богдане, ще восени... — відповів він. — Простудився й кашляв; ще й тепер не позбувся цілком того.
— Тут ти будеш мусив обернутися в рослину, як ті смереки на верхах. — І сказавши це, я вхопив його жартівливо за рамена й на мить потряс цілою його високою, але ніжною постаттю. Він усміхнувся, звільняючись з моїх рук...
— Я не такий безсильний, і не так легко мене побороти, Богдане, як тобі здається, — сказав. — В мені можна й легко помилитися.
— Щодо того, то це правда. Хто б міг вас зглибити... ви, Обринськії
— Я б з тобою помірився колись, Богдане... — сказав, незважаючи на мої слова.
— Добре, Несторе... Але я... мужик...
— Колись у лісі, Богдане, й між смереками... Я витривалий. І говорячи й шуткуючи, отак ми опинилися коло «лісничівки», що, захована між соснами, визирала своїми білими стінами приманчиво до прохожих.
Тут я, хоч і який короткозорий, побачив здалека, що на низькім ганку, оброслім плющем, сиділа пані Міллер, а біля неї Маня. Обі були звернені до хвіртки... і чимось зайняті.
Ми дійшли.
На скрип хвіртки обі жінки оглянулись. Поки успів я відчинити її і впустити Нестора (сам я залишився поза дротяною огорожею — на дорозі), вибігла вже Маня, побачивши брата, з ганку й, кидаючися йому радісно на груди, повисла тут же на хвилю.
— Як радуюсь, що ти вже тут, Несторе! Як радуюсь... — говорила раз по раз, випещуючи брата з любов'ю. Відтак, відступаючи від нього, щоб міг перейти до хати, вона нараз замітила коло хвіртки мене. Миттю звернулася до мене. — Ви привели мені мого брата, пане Олесь, і яку радість справили! Я так нетерпеливо ждала його. — І сказавши це, вона простягнула до мене з подякою руку. Я стиснув її, поцілував, не обізвавшися ні словом. Перелякана, мов схоплена на забороненім учинку, вона відтянула скорим рухом руку. А я, звертаючися за Нестором, що вітався в тій хівилі з панею Міллар на ганку, кликнув:
— Несторе! Завтра або й позавтра зрання жду тебе в себе, підемо між «смереки»...
І не вижидаючи, я віддалився скорим кроком від лісничівки.
Ми були оба на верхах і в лісі. Вийшли зрання й пішли. Йшли мов святинею, чимраз вище й глибше в лісову зелень. Все самим сосновим лісом і тишиною. Раннє сонце перебивалося крізь гілля, лягаючи блиском тут і там на зарошений мох, а живичний запах, що розходився лісом, обіймав і освіжував нас.
— Коли б так кожний з нас міг хоч від часу до часу покупатись у такому повітрі! — сказав Нестор і, розкриваючи груди проти повітря, кинув капелюхом об землю, а сам, спершися плечима до якоїсь об'ємистої великанки-сосни, задивився поважно вперед себе між верхи сосен.
Старезне соснове гілля звисало нерухомо над нашими головами, і ми віддалися на часок цілковито потузі лісової тишини.
— Тут мусив би й хто подужати, — сказав, перебиваючи тишину, перший Нестор. — Але там у долах, вічно в праці, ярмі й науці, заодно між стосами актів і фоліантів [52]ти, хоч би й не хотів, наберешся хороби.
— Почуваєш себе нездорово? — спитав я, окинувши оком молодого товариша, що своїм тонким обличчям пригадував скорше студента-академіка, як урядовця одної з найповажніших інституцій, котрий виглядав у тій хвилі дуже гарно, відгорнувши волосся з білого чола.
— Я? — спитав він, усміхнувшися весело. — Це я не про себе, а так взагалі говорив.
— І ти тут свій кашель покинеш, — закинув я. — Під оцими соснами ти повинен найбільший час твоєї відпустки перебувати. В тебе, як сам говориш, ще на кілька років праці, тож треба до неї тут скріплятися.
— Мені нічого не хибує, — сказав він поважно. — Ти, чоловіче, не знаєш Обринських; кинь їх і з вежі вдолину, вони все стануть на рівні ноги. Вони репрезентанти витривалості й непоборимості, дарма що цього по їх поверховності неслідно. Приміром, ані по мені, ані по моїй сестрі. Але, — додав нараз весело, — поки я кину тебе, Богдане, додолу, підім ще й на другу сторону цієї пишної гори, по котрій бігав я стільки малим хлопцем. Або й он там під скалу.
— Го, го, Несторе, — сказав я й поклепав його по плечі. — Ви обоє з сестрою хоч і які добрі репрезентанти витривалості й, як кажеш, неіпоборимості, але до мене ви недоросли. Я все ж таки від мужицької крові не віддалився. Я горджуся своєю силою. її не побідить ніхто так легко. Навіть і ви, панята мої, ні.
Ледве вимовив я ті мої слова, він уже зблизився до мене. Усміхаючись одним кутиком своїх уст, що так живо пригадували мені сестру його, він, прилягши груддю до мене та обвивши мене своїми руками, мов корінням деревини якої, стиснув мене сильно, молодечо, аж до болю, і тут же й залишив.
— Не глузуй з «панят», — сказав і розсміявся з вдоволеним, побідним поглядом. — Мені страх хочеться, голіафе, кинуть тебе ось тут на землицю столітній сосні під ноги! Чуєш?
— Чую, хлопче, — відказав я, мимоволі й собі усміхаючись. — Але поки що дай тому спокій. Прийде час, ти кинеш. Але, як кажу, поки що ще сам кріпись... А тепер здіймай капелюх з землиці, поклонись сосні й ходім, куди нас очі ведуть. Ще з годину ходу лісом, а там вийдемо на одну царинку й припічиемо. Коли це нам сприкриться, заглибимось у шум сосен. А що там зачуєш, перекажеш їй, як вона приїде.
— Ні, Богдане, тобі належиться першенство до переказу. Я буду мовчати. — І сказавши це, він нараз споважнів, і ми пішли.
Він переді мною високий, стрункий, більше хлоп'ячий, як мужеський, в білім легкім капелюсі. А я не менш мовчазний за ним.
Ідемо...
Ми оба і разом з нами тишина. Тут і там шелесне блискавичне дряпання, може, вивірки якої або полохливої птахи...
Ми стаємо, оглядаємося й слухаємо. Часом віддихаємо глибоко. Особливо Нестор робить такі вправи. І знов оглядаємося.
— Чуєш що, Несторе? — питаю я.
— Уважаю... — відповідає він і заходить глибше між сосни, мов у церкву...
Так довго...
Остаточно ми не вийшли на царинку, лиш противно вниз, себто мов у яругу в роздвоєння гори, де вона, хоч заросла рідшою сосниною, серединою берегла між камінням потік. По обох сторонах потоку скалисте гостре каміння, а трохи оподалік від них, тут і там між молодими соснами, вільні, ясні місця...
Тут ми полягали.
Сонячне сяйво розпарює соснину, рамена сосен звисають низько над нами, днина чудова, а гаряче повітря переповнене живицею...
Недалеко нас висадився з гори камінь-велетень. Вегетація пишна. Трава, папороть, арніка, незабудьки й т. ін. Все те розкошує коло берега потоку.
Ми, покидавшися на землю в траву, повідгортавши з зіпрілого чола волосся — лежимо...
Я лежу довго, спокійно, майже забуваю про свого недалеко мене так само неповорушно лежачого сусіда.
Якісь картини, з давна й теперішності, перепливають і мішаються в голові. Нараз, коли затуляю очі, бачу картину з посліднього року, поки виїхав я з батьківщини з першим авансом до З... Її вже тоді дома не було. Саме взимі того року вона виїхала до панства Маріянів. А літом, у день перед моїм виїздом назавше, ходив я тоді з ще малим Нестором попрощатися з лісом. Він, розуміється, про те не конче знав.
Тоді я перележував у лісі також, як ось тепер, на землі між смереками, а він, малий, бігав коло якогось невеличкого багна, над котрим уганялися стрикізки, і старався вловити їх.
«Що ж, ловиш їх, Несторе?» питав я. «Ні, — відповів він. — Вони літають кругом мене, ніби зачіпають мене, а я, як обдурюваний, кручуся між ними, аж упрів, і не можу жодної вловити!» «Вони такі, як твоя сестриця Маня», сказав я йому на те, і більше нічого. А він відповів, знеохочений: «Та що мені з того! Коли б я міг таку Libelle[53] зловити!..»
Чому мені саме тепер, по стільки роках, нараз пригадалося, я не знаю. І пролежавши ще якийсь часок, так мов потонувши в спогадах і гадках, я кликнув:
— Хлопчеі Примружи очі й слухай.
— Чудово! Шум сосен заливає повітря, колишеться в ньому. Я чую й упиваюся, Богдане! Небо таке чисте, сине й без хмарки, само силує око примружитися. Бачиш?
— Бачу, Несторе, але волію вслухуватися в шум сосен. Не рухаються, а чуєш їх. Чудо...
— Тайна сосен, Богдане. Шкода, що Мані нема.
— Шкода.
— Он там, Богдане... глянь, який природний басейн виробився з потоку. Просить скупатися в ньому.
— Скупайся.
— Я б зараз, але боюсь... Я зіпрілий і ще потрохи кашляю. За тиждень-два... зможу. Але яка шкода... Пишний басейн!
— В ньому, мабуть, і купаються, Несторе.
— Хто?
— Ніччю при місячнім світлі русалки...
Він обернувся нараз лицем до мене й усміхнувся.
— Ти говориш як поет, Богдане. Хоча, щоправда, можна й не укладаючи віршів бути поетом. Знов мовчання... По хвилині:
— Хлопче!
— Що, Богдане?
— Пригадуєш, як я мав з гір виїжджати (ти був ще малим хлопчиною), і ми оба впосліднє ходили в ліс...
— Пригадую.
— Ти був пишний хлопчина.
— Дурень був... — відповів він і усміхнувсь.
— Я ліг на землю, от як нині під смереки, з душею, повною туги й смутку. А ти обходив чи оббігав якусь невеличку калабаню, що виробилася з недалекого джерела, і старався зловити стрикізку, пояснюючи мені, що їх крильця тому прозоро-сині, бо й небосхил такий. Відтак силувався ти вловити конче таку одну стрикізку. А остаточно не вловивши жодної, змучившись, ти покинув це, прийшов і ліг коло мене. Ти, кажу, був пишний хлопчина, Несторе, і тоді заворушилось у мене бажання мати такого хлопця, як ти...
Він зарум'янився ніжно й відповів:
— Виховай собі такого.
— Так, Несторе... Але й з моєю мужицькою кров'ю.
— Це вже не був би такий, як я, — обізвався він.
— Ні. Бо тоді був би це почин до нового пня на будуче. «Und wo das Harte mit dem Zarten sich paart, da gi,bt es einen guten Klang»[54]. Ліпший й досконаліший матеріал для цього миру, як зокрема Обринські й Олесі.
— Може, — відповів він і нараз піднявся бистро на рівні ноги.
— Ти куди, Несторе? — спитав я, не відвертаючи з його стрункої постаті очей.
— За стрикізкою... Он там бачу над басейном. Я всміхнувся.
— Ага, бажання з хлоп'ячих літ ожило. Спробуй! Але не зловиш її...
І я за ним встав з свого місця.
— Зловлю.
Він здіймив капелюх мовчки, його ніжні вуста звузилися, мов затялися, і він підійшов уважно до природного, як казав, «басейну», де в повітрі над ними кружляли блискавичним льотом чудові, прозоро-сині, з банькуватими очима стрикізки.
Я приглядався спокійно до його ловлі, скорим, зручним, і тут і там знов майже комічним рухам, не можучи здержатися, щоб не розсміятися з нього вголос. Часом він також сміявся... але це був напівголосний, трохи замкнений у собі сміх, яким, як кажуть, сміються великі розважні уми.
— Здається, в тих великих збиточних мухах бачиш ти в тій хвилі очима твоєї уявя панну Наталю... — кликнув я до молодого товариша.
Він не обзивався, роблячи замість відповіді рух, щоб я ради бога мовчав, не займав його...
— Не вловиш Наталки! — кликнув я за якийсь час жартівливо, коли показалося, що його заходи оказались даремні.
— Спіймаю, — відкликнув, нахиляючись з капелюхом у руці знов над водою...
— Залиши! — сказав я знов. — Ходи, припічни. Дедалі треба нам додому вертати.
— Я мушу! — відкликнув він, не вертаючи навіть за мною голови.
— Ага, малий Нестор! — обізвався я знов. — Ну, лови здоров, як хочеш. А я волію за той час придивлятися потокові, як він невтомимо переливається через каміння і тут і там запінюється.
Надворі стояло пишне, сонячною спекою переткане полуднє. Сосни розпарились, а небо сіяло такою синьою ясністю, що годі було й очима на нього звести. А округи тишина. Так якийсь час. Нараз скорий блискавичний рух Нестора, а в слідуючій хвилі по тім і тріумфуючий оклик:
— Маю! Вже маю її, Богдане! Бачиш?
І цілий зіпрілий, аж почервонівши з напруження й спеки, ніс зловлену за крильця велику з синіми крильцями муху — «Наталку».
Станув близько коло мене й придивлявся їй поважно.
— Дивно... — обізвався по хвилині мовчання. — По-німецьки називають її Wasserjungfrau [55].
— Я ж казав, Несторе, «муха Наталка», — зачепив я його знов. Він не зважав на те й замість всього спитав:
— А ти не хочеш жодної вловити?
— Ні, Несторе. Моя прийде сама до мене.
— Чи ти такий певний того?
— Так пророчить мені мій мужицький інстинкт, ідучи рівною простою дорогою здорового розуму.
Нараз, цілком несподівано, пустив він стрикізку на волю.
— Ходім, — звернувся він до мене.
— Нащо ти пустив Наталку на волю?
— Нехай радується життям. Я передусім хотів її лиш здобути, — відповів він.
— Ага! Так вимагає лицарська жилка аристократа. А я ні, Несторе. Мужик заховується все більш пасивно. Де вже нам у парі йти. Але ходім!
— Ходім!