Читать «Через кладку» онлайн - страница 91

Я вийшов у сад і відітхнув. Чи не було в тому, щойно пережитому, щось подібне до минулого?
Так. Це тепер мов відживало наново.
Мій взір пролетів мимоволі в сусідній город. Але там не було нікого. Все дрімало в літнім сонці, що клонилося до заходу, все було гарне, зелене; але з Обринських, як колись давніми літами, не видко було нікого. Ні малого Нестора, що вештався за золотими мухами й синіми мотилями, ні її самої. Колишню нашу хату перемінено на елегантну віллу для ліпших гостей, і лиш давня широка вигідна веранда й давня пишна алея осталася така сама. Так само стояли й усі кущі й рожі коло веранди, хіба що ще більше розрослися. Сама вона — десь заховалася. До старої якоїсь удовиці німкені; зачинилась там, мов монахиня, і «хто хоче її бачити, нехай відшукає». «Я й брат, мій прибули в самоту й ліс, а більш для нікого»...
Я відшукав її.
В низькім обширнім старосвітськім домі, між поважними смереками, з дахом, що аж угинався, поміж цвітами, з ганком, оброслим блющем, з білими, як сніг, занавісами — найшов її.
Це не було по-«панськи», як віднайшов я її. По привітанню з панею Міллер у зільнику, я увійшов у довгі, взірцево чисті, коверцями ручної роботи виложені сіни, й коли на моє стукання не обізвався ніхто, я отворив двері і вступив у кімнату. Вона була тут, в обширній кімнаті. Стояла в тій хвилі обернена плечима до дверей і вбивала цвях у стіну. Відтак взяла якийсь перед нею припертий портрет і старалася його повісити. Її тонка стать ніби натягнулась, щоб повісити портрет добре. Одначе це не вдавалось їй. Очевидно, був образ затяжкий для неї, і вона опустила на хвилю, мов втомившись, руки з портретом униз і ждала, неначе спочиваючи. Так постояла кілька хвилин. Відтак чи закрався протяг крізь мною створені двері, обняв її і примусив оглянутись, чи може зачула шелест, доста, вона обернулася, й наші погляди стрінулися. Ніколи в житті не бачив я вдруге такого змішання й заклопо-тання в жінки, як у цій хвилі — в сеї дівчини. Почервонівши аж під саме волосся, вона стояла хвильку, майже безпомічно, як дитина, і дивилася на мене.
— Тут заховалися ви, панно Маню? — сказав я, відкладаючи капелюх і палицю на стіл та приступаючи безцеремонне до неї, що уст з замішання не отвирала.
— Тут, — відповіла лише й оглянулася мов о поміч, щоб щось з образом зробити.
— Як бачу, я приходжу в саму добру хвилю, — тягнув я дальше, відбираючи передусім тяжкий портрет якогось даївнього військового фамільянта пані Міллер з рук заклопотаної дівчини. — Позвольте, пані, що вас виручу з сеї роботи. Ваші руки не вдержать цього добродія, що, засівши вигідно в кріслі, ніби жде, щоб ніжні руки дами вмістили його на високім становиську.
Тепер вона мов опам'яталася й, обминаючись з моїми очима, подала мені з словом «дякую» образ і зістуїпила легко з низької лавки.
— Дрібниця, — закинув я з уданим супокоєм, щоб припровадити її до рівноваги, а відтак додав: — Тепер я займу ваше місце, а ви будьте ласкаві й глядіть, чи вішаю рівно оцього добродія.
— Рівно, рівно, — відповіла й дивилась, як я, відсунувши лавку набік, одним майже рухом підняв портрет угору й повісив на вбитий нею цвях.
Відтак, постоявши ще й приглядаючись хвилинку, чи добре виконав я своє діло, я нараз обернувся й простягнув до неї обі руки.
— Тепер ми вже по роботі, панно, — обізвався я до неї, що стояла мовчки й бліда, мов ждала, щоб я був перший, що промовить. — На мою думку, личить нам, як добрим давнім товаришам, що виконали спільно благородне діло, привітатись мирно. Як маєтесь, панно Маню? Ви зчудовані моїм приходом, а радше моєю несподіваною атакою на вас? Чи не так?
Вона не обізвалася зараз, але замість того поглянула на мене великим допитливим поглядом і, вкладаючи обі свої руки в мої, відповіла, що добре, й усміхнулась.
— Я й моя мати довжники ваші, моя пані, — говорив я далі. — В подорожі були ви їй помічні, хоч, як переказувала мені мати, були самі не зовсім здорові. Досі вона не вспіла до вас особисто навідатися, щоб поглянути за своєю опікункою, подякувати їй за труд коло неї. Однак я, довідавшись про це щойно недавно, прийшов сам замість неї.
Вона, як раніше, всміхнулася, і по тім її усміху, що чи не огрів ціле її обличчя, вона перемінилася ніби відразу в давню Маню Обринську.
— Хто б ще на те й увагу звертав, — відповіла просто. — Трапилась хвилина стати комусь помічною, то й стала. Побачивши вашу матір, що стояла, заклопотана, посередині чужого гурту, мені пригадалась моя власна мати, що дуже не любить сама їздити, і я, не надумуючися, зважилася приступити до неї. Не знаю однак, чи не справила я їй тим прикрості. Вона жінка горда й неприступна, а я подекуди боязлива, то не знаю... — І з тим замовкла.
— Чому ж це? — спитав я, приступаючи ближче до неї й заглядаючи їй у вічі. — Давніше ви, здається, не були такі.
— Давніше! — відповіла вона, і її очі майнули якось чи не зчудовано по мені. — Давніше було не одно інакше, а тепер то все перемінилося. Я пізнала життя, і через те й погляд на людей змінився. Однак... — перервала себе, — яка я неуважна; я говорю, а ви стоїте. Будьте ласкаві, сядьте.
— Я слухаю вас, пані! Докінчіть, — обізвався я й простягнув руку, прохаючи, щоб не рухалася з місця, а стояла й говорила дальше. Так, говорила тим самим трохи альтовим голосом, що, мов шовком, оповивав мою душу.
— Змінили погляд на людей, пані?
— Так. Навчилась брати їх такими, якими в дійсності є, а не якими хотіла б мати їх наша уява.
— Чи це відноситься до мене й до моєї матері? — спитав я й поглянув проникливе в її очі.
— Життя змінило вас, мабуть, так само, як і мене, — відповіла, обминаючи моє запитання.
— Хто знає, пані! Мене воно лиш виховало, а може, я лиш «отерся» з дечого; але змінити, як це ви, може, думаєте, воно мене мало що змінило. В дечім я все ще давній мужик, панно Маню, — сказав я й усміхнувся з невимушеним усміхом.
Вона поглянула недовірчиво своїми молодими очима на мене цілком так само, як робив це хвилями Нестор.
— Про вас говорять, що ви щасливий і вдоволений чоловік, і завидують вам те, — обізвалась спокійно. — А те дуже рідко чути.
— Дійсно, — відповів я. — Мужик не потребує багато до щастя. Гарна хата, добрі, сякі-такі матеріальні відносини, добрий харч... чому ні?
Я поглянув на неї. В її лице підступила, як недавно, темна краска замішання, — і вона заперечила головою.
— Я це не в тому значенні думала.
— Ні... Справді ні? — сказав я. — А то я б був думав, що й ви пристали до того гурту, що уважає Богдана Олеся за матеріаліста й бог зна якого вдоволеного й щасливого. А все через те, що він зачиняє душу й не виносить свойого я на торг.
— Я не думала в тім напрямі, — сказала вона; і нараз мов побоюючись, що я поставлю нове якесь їй прикре питання, підсунула мені крісло, а сама сіла на диван під вікном.
— Отже, в іншому розумінні, — сказав я. — І я догадуюсь, в якому. Очевидно, до вас мусили доходити свого часу слухи й про романтику Олеся, а з там про якесь його нещоденне щастя в жінок. Правда?
Вона не відповіла.
— Я бачу, що так, пані, хоч ваші уста й мовчать, і вираз вашого лиця говорить виразно, що ви до того не торкаєтесь. Ті слухи й епізоди з мого життя були побільшені й пофальшовані. Я шукав романтики, пані Обринська, свого часу. Я не таю цього. Шукав і на якийсь час находив, і мав свое вдоволення до певного ступеня й часу. Але не назавжди. Вона не вистарчає, ба навіть обридає. Тут мусить поважний мужчина щось тривкіше мати. Бодай з своїми мужицькими інстинктами думаю так я один. Я не декадент, не модерніст, а мужик. І бути може, тому й визволився з того всього й дивлюсь спокійно... — Тут нараз я урвав. Пані Міллер, з котрою я ще в зільнику перед вступом у хату привітався, отворила в тій хвилі двері, і, не входячи цілком, попросила до чаю. Я подякував і сягнув за капелюхом.
— Не зайдете колись до моєї матері? — спитав я дівчину, котра мов з задуми моїми словами збудилась, і на мене розчаровано поглянула. — Вона б радувалась.
— Ні, — відповіла стиха, уникаючи мого погляду.
— І чому, як вільно спитати?
— На це можете ви собі й самі відповісти. Мої дороги ведуть мене туди, де мене шанують і потребують. Передусім, потребують, пане Олесь.
— Значить, іншими словами так: «До вашої матері я б могла лиш тоді зайти, коли б вимагала цього якась важна, не звичайна потреба». Чи зрозумів я вас добре, пані?
— Так.
— А над тим, що можна чиєсь ушанування й любов (навіть ворога) здобути, ви не застановлялися ніколи? — спитав я.
— Не мала до того нав'язуючих точок, пане. Зрештою, — додала, — може, але тоді мусив би бути до того імпульс глибокий і поважний, а тут...
— Тут його нема, панно Маню. Правда? — І я усміхнувся гірко.
— Нема, пане Олесь, — сказала й умовкла.
— А коли побачимось ми, пані? — опитав я, подаючи їй руку на прощання, неначе ігноруючи її послідні слова. Вона здвигнула плечима.
— Останьтесь на чай у пані Міллер. Зробите їй прикрість, як підете, — обізвалась вона замість відповіді.
— Ні. Перепросіть, я піду, — сказав я поважно, між тим коли вона піднялась з свого місця. Вклоняючись, я завважив, що її біле ніжне лице чи не побіліло о один відтінок. Але з місця вона й один крок не рушилась.