Читать «Через кладку» онлайн - страница 83

(Пізніше).
Нині бачивсь я з Нестором.
Він ішов удвійці з сестрою. Господи, які вони схожі з собою! Хіба тільки що він ростом високий, а вона трохи нижча. Але очі, ті їх очі й уста — то аж чудно. Вона поступила до книгарні, а він, оглядаючи в виставі в вікні книжки, ждав на неї. Мене вела дорога попри них, і я приступив до нього.
— Що там, Несторе? Все ще працюєш так інтенсивно?
Він відсміхнувся.
— Все ще, — сказав. — Але цього року їду в К.
— Чи справді? — спитав я, здивований.
— Так.
— Сам?..
— Власне, — відповів розсіяно, — Оксана забирає матір до себе, на село, а ми обоє їдемо в К.
— Хто обоє?
— Ну, я й Маня.
— А, так... то й добре, — відповів я. — А твоя морськоока? — докинув я, подаючи йому руку на прощання, бо мені було квапно додому.
— Морськоока буде також літом там! Тепер я усміхнувся.
— Тому цього року відпустка? — спитав я й покивав жартівливо пальцем. — А іспит?
— О, я там буду дальше студіювати, зрештою що ,маю робити! Маня запрошена їхати туди з панством Маріянами, а що воліла б, щоб ми мали там окрему квартиру, то порадившись, ми замовили собі дві кімнати в пані Міллер.
— Пані Мілілер?... — спитав я й почав пригадувати, хто б це був.
Позабував потрохи давніх знайомих з колишньої батьківщини.
— Так. Удовиці по лікареві, що, як писала до матері одного разу, закупила дім, званий «лісничівкою», де свого часу мешкали завідателі лісів, і винаймала часом також літникам[40]...
Я знав уже.
Це була освічена жінка, німкеня, що, повдовівши й бездітна, мала свого часу «конвікт»[41] і вчила французької мови та гри на фортеп'яні. Справді, вона закупила перед кількома роками дім, поставлений на сусідній вулиці від колишнього помешкання Обринських. А що кругом себе і в городі мав більше величезних смерек, як дерев овочевих, і через кілька років замешкували його завідателі лісів, дісталась йому остаточно назва «ліоничівка».
— Там ми будемо мешкати, Богдане.
— Там добре, — відповів я. — Вправді, кімнати низенькі, старосвітські, «провінціональні...», стелі дерев'яні аж почорніли, але в цілості оселя поетична. Німкеня знала, що між соснами прокинеться вола колись для літників в ідилію. До того насаджує стільки цвітів, що хоч купайся в них. Там, дійсно, дуже мило, Несторе.
— А ти, Богдане?
— Може, здиблемось там, — відповів я й стиснув його руку. В тій хвилі вийшла Маня із склепу[42], я вклонився легко і, прикликавши над'їжджаючого фіакра[43], сів і від'їхав.