Читать «Через кладку» онлайн - страница 8

(Пізніше).
Знов бачився з її братом.
Стрінувся й розмовляв. Цим разом, здається, мав він більше часу, бо зробив мені навіть пропозицію піти на прохід. А що це було вже по урядовій годині, і я не менше мав охоту пройтись, як і він, я пристав на його бажання, і ми пішли. Зразу розмовляли ми про різні іспитові справи, юридичні цікаві питання, національні біжучі інтереси, а врешті — перейшли на «приватне».
Ідучи та балакаючи, ми здибали листоношу. Я задержався з питанням, чи нема чого для мене. Для мене не було, як показалося, нічого; для мого товариша так само; та зате для п. Мані Обринської листець найшовся. Обринський, поглянувши наборзі[14] на адресу, сховав його. По доволі довгім мовчанню з обох сторін він нараз обізвався.
— Ви знаєте, пане Олесь, що моя старша сестра заручилася? Але доперва десь аж за рік має відбутися весілля.
По запитанню, за кого вона виходить заміж, я спитав ще, як стоять справи з планом його молодшої сестри відносно студій і виїздом за границю.
— Ніяк, — відповів він коротко й неохоче. — Поки що ніхто, крім матері, сестри, товаришки, і може ще й малого Нестора, її любимця, а почасти й ученика, не слухає її бажання поважно. Цікаво лише, — додав, — до яких засобів рятункових береться така молода фантастична голова, щоб, на її думку, добитися цілі або бодай помоцуватись з противними її мріям обставинами.
І тут же розказав мені, з заміткою не зраджуватися перед нею, як вона з якоїсь розпуки, щоб все-таки діпнути свого, рішилась вийти заміж за якогось старика професора університету, про котрого чула, що хоче женитися, та лиш сумнівається, чи найдеться яка дівчина, котра б хотіла вийти за такого старого заміж. У молодих літах (чула) померла йому наречена, і він більше ніколи не хотів женитися. Тепер же, на старість, самота стала йому страховищем, він хотів би женитись, хоча б і на це... щоб його в його послідніх днях доглядала щира душа. І тут назвав він ім'я вченого, в професорських та інших кругах знаного й високо почитуваного професора.
Я з зачудування мало не зрадився. Я ж особисто знав ученого, що часто задержувався в ході по дорозі й сам з собою розмовляв. Одначе щоб молода дівчина, та ще от така, як Маня, чутлива, мудра й інтелігентна, могла на таку божевільну думку попасти, — я просто не міг повірити. Врешті спитав:
— Знає вона його особисто? Бачила хоч раз у житті?
— Ні, не бачила ніколи, хіба що з оповідання чула. Де й коли було їй таку мумію бачити, що іншої дороги не знає, як від своєї хати до університету і т. ін.? А поки ми сюди в горн спровадились, вона до матури[15] готувалася.
— І що спонукало її до такого рішення?
— Це те, що вона, помимо своєї сімнадцятилітньої освіти, очитання й інтелігенції, дитина й наївна, не діткнена суворою дійсністю, мов малий наш Нестор! З своєю живою фантазією, котрої багатство, як бачите, доводить до абсурдів, уроїла собі, що, вийшовши заіміж за такого «вченого» (!), зможе нестіснено віддаватись упрагненим студіям, і він, як учений, буде їй в напрямі тім помагати.
— Дальше не думала? — спитав я.
— Очевидно, ні. Тепер, скільки мені відомо, бо це велика «тайна», про котру знали досі лиш сестра, її товаришка, панна В., — студіює вона фізіономії старих мужчин і впевняє сестру й товаришку, що вони для неї цікавіші від молодих. Каже, що хоче до старих лиць завчасу звикати.
Я розреготався.
— А от, бачте, це правда, — закинув цілком поважно молодий чоловік. — Не думайте, що я вам оповідаю казку. Хоч і яка тепер жіноча молодіж, як кажуть, з освіти «отверезена», все ж таки можна ще (правда, дуже рідко вже) подибати й такі істоти, як оця моя молодша сестра, з душею білою й чистою, мов голуб, і наївні іноді до крайності.
— І на чім стоїть справа тепер? — спитав я нетерпеливо. — Від кого довідалася вона про мумію?
— Від брата. Одного разу оповідав він, а говорить він завсіди з великою приклонністю й поважанням про нього, раз, як свого професора і вченого, а по-друге — як чоловіка, котрий йому особисто дуже був прихильний. І балакаючи отак різне про нього, договорився до того, що мумія, мовляв, бажала б оженитися, лиш не знає, яким способом дістатися до ліпшої жінки, бо він уже до сімдесят років досягає. Маня, котра прислухувалася всьому з таким великим зацікавленням, що в неї аж очі побільшились, спитала нараз поважно:
«Він не має жодних жіночих знайомостей?»
«Окрім своєї прачки, та може, ще й господині, певно не має нікого, його, — додав, — можна не раз здобути, він як та дитина. Кожному вірить. Може, маєш охоту здобути його серце? — спитав. — Попробуй. Оскільки мені відомо, він, може, приїде цього року сюди на свіже повітря. Але те не певно...»
Всі на це його питання розсміялися вголос. Вона зразу також. Однак пізніше замовкла, а остаточно домовчала аж до самого рішення.
— Тож як думає вона зайняти мумію? — спитав я. — Його ж тут нема, і хто знає, чи прибуде він сюди.
— Вона письменно рішила станути перед ним.
— Як то... писала вже? — спитав я, немило вражений.
— В тім то й річ, що писала, — відповів. — Як бачите, сімнадцятилітні голови скоріше рішаються, хоч би й на найповажніший крок. Не знаєте, такі голови кермуються самою уявою й фантазією, а в Мані фантазія неабияка. Чистий артист! О, той лист, той лист! — додав, усміхаючись, і сказавши це, він сягнув до кишені й подав мені якесь велике письмо.
— Даю його вам з тою просьбою, щоб, якщо є хоч трохи впливу у вас на мою сестру, зужити його на те, щоб її від повзятого плану щодо фахової освіти й виїзду за границю відвернути. А не зрадьтеся, — додав ще раз. — Маня вражлива й амбітна, і ми б собі оба чи не на ціле життя позбавили її довір'я.
— Не журіться, — відповів я. — В ліпші руки, як мої, ви не могли цей документ вложити...
Я розложив лист і наборзі почав читати.
Маню! Уявляю собі в тій хвилі твої прегарні молоді великі очі. Ось твій, на твою думку, ворог, що заодно дражнить і хвилює тебе: «мужик», як його люблять іноді прозивати за його походження з батьківської сторони. Він читає твою сповідь перед незнаним тобі старцем ученим. Ворог, що ще менше, згоджується на те, щоб ти ступила на шлях «самостійності», вибираючи тим чи не сумнішу часть життя, як уся твоя рідня. Ось як вона між іншим писала:
«Я ще молода (так кажуть вдома). Три місяці, як сімнадцять років скінчилось. Одначе чи має тут і молодість входити в діло? Здається, що ні. Не питайте, хто я. Сама вам скажу. Донька чесних родичів і сама чесна. Чула від мого брата, колишнього Вашого слухача, що бажаєте женитися, а не знаєте відповідної особи, щоб вам могла стати за жінку. Я донька бідних родичів, і маю лиш одне бажання в житті, а то — віддатися студіям філософії; по більшості я вже гімназіальні студії маю, лиш латини й греки мені ще недостарчає. Треба б ще з рік попрацювати, щоб здогонити те, що не мала можності здобути. А відтак за границю (а може і не конче!), на академію. Оце моє бажання, моя постійна мрія, найулюбленіша ідея, з котрою я не розлучаюсь ні вдень, ні вночі, дарма що займаюсь і хатньою працею, і віддаюсь з великим замилуванням і музиці, і одної хвилиночки не сиджу з заложеними руками.
Вся праця ся займає мої руки, але дух бажає чого іншого! Та куди я загналася? Я кажу коротко, прямо. Я рішилась вийти за вас заміж, під умовою, щоб дали Ви мені можність віддатись дальшим студіям... а там і покінчити їх, та все оце — під Вашою достойною управою й дозором, моя-бо рідня противна мойому планові. За все те прийміть у заміну мене, котра сповнить свято всі на себе повзяті обов'язки проти вас і не буде вашою довжницею під жодним взглядом. Фотографії своєї не прилучаю до цього письма, бо на разі такої на маю, але опишу вам ліпше сама себе. Я — негарна, щоб, борони боже, цього не думали. Я цілком негарна. А одно, що може разило б вас у мені — це мій голос (котрого сама не терплю), кажуть, альтовий, — та що я винна! Сестра сміється й каже, що це найгірше! (Вона дуже строга й поважна в своїм осуді). Очі мої, кажуть у хаті, молоді, як у молодої кітки (сталевої барви). Ніс, на мою думку, рішуче загрубий. А про уста цілком нема що сказати. Тепер я нещаслива. Але, ставши вашою жінкою, я буду найщасливіша людина на світі, Ваша вічно вам прихильна і вдячна
Маня Обринська.
P. S. Забула ще одне: спом'янути про світ, з котрим зношуся тут (оскільки родичі дозволяють), себто про своїх товаришів і товаришок, їх небагато в мене. Найліпша товаришка за границею, друга вийшла заміж, а товариш... то... навіть сумніваюся, чи заслужив, щоб так його назвати. Це наш сусід — Богдан Олесь. Молодий урядовець, що живе тепер у своїх родичів, син-одинак заможного панотця (послідній прямо з мужицького роду), від чого й звуть молодого тут і там — «гордий мужик». Чоловік, як кажуть у нас в хаті, талановитий, поважний, тактовний (гу, як не терплю його за це), з будучністю «блискучою», один з українців, з котрим буде колись наша суспільність числитись і ним гордитись. Так кажуть у нас в хаті, за виняткові середущого брата, котрий впевняє, що з нього виробиться з часом «урядова машина» й такий же деспот. Нехай що він тепер такий; нехай що вія іноді і мрійний, мов поет; а колись він зовсім зміниться. Він один каже так. А я, сестра його, гадаю також так. Гадаю навіть більше ще. Кажу, що він людина зарозуміла, любить на все, хоч ніби незамітно, п'ятно свого я класти, стоїть під впливом старосвітських пересудів, приклонник «добрих форм», всього, що уходить, а що не уходить, а що вже найгірше мене зражає, — це те, що він мов на вічнім контролі над собою, щоб, не дай боже, жодна дівчина не уроїла собі, буцімто він нею займається. Фу! Така зарозумілість! Щоправда (цього я йому не відмовляю), він з поверховності дуже гарний, високий (я, напр., йому лиш до рамен сягаю), дуже поважний, елегантний, а як стоїть на залі по вечірках і приглядається крізь пенсне дамам, чи шукає котру між ними... чоловікові аж мороз іде тілом. Але мені... не йде. Я його не боюся. Більше його великої строгої мами боюся, що над ним дрижить, а для мене (сама не знаю, чому) — страшна. Але його?.. ого!.. Прошу о відповідь».