Читать «Через кладку» онлайн - страница 65

(Пізніше, по довшім часі).
Від тижня сльота. А сьогодні... я й сам не тямлю, як це зложилося, що я, вертаючи досить пізньою годиною з нашого казино вечором, пішов ще на прохід. Але не довго йшов я, коли нараз пригадалась мені вулиця, де мешкали вони, і я, не надумуючись довго, завернув туди. Людей на вулиці тій подибав я небагато, і то, як переконавсь, кількох міщан і двох-трьох інтелігентів. А що дощ заодно росив, то кожне з них спішило під своїм парасолем, і ні я не знав, хто вони були, і ні їх не обходило, хто був я. Мене покортіло чомусь-то побачити, де живуть вони, а радше — вона. Нестор споминав, що працює допізна, то, може, як припадок захоче, побачу в нього і її.
Ішов обережно, розглядуючись недовгою новою вулицею й перешукуючи заодно очима за самітним освітленим так зв. «венеціанським» вікном — Leuchtturm'ом невеликого партерового дому і... побачив. Воно було не лиш освітлене, але до того ще й широко створене, знаходилося на розі недалеко входової хвіртки, обросле диким виноградом.
«Це мусило тут бути», сказав собі, і сам над собою усміхнувся. Що це було, що мене погнало аж сюди? Проста цікавість — ні. Любов до майже забутої мною дівчини — також ні. Отже, в кожнім разі якесь інше, нове ще зворушення. Я перейшов на другу сторону вулиці, щоб могти ліпше заглянути в середину хати, і став, і — бачив. Вулиця була неширока. Вікна були низько в мурі, і тепер, коли те одне вікно стояло широко відчинене, я переглянув цілу освітлену кімнату.
При писемнім столі, що стояв посередині і був закинений книжками й паперами, сидів справді Нестор. Одною рукою спер він недбало голову, а другою водив по папері. Нараз опустив руку й повернув головою, як мені здавалося, в сторону, де знаходився я.
Я перелякався, мов на лихім учинку зловлений. Що це? Ані не знав він, що я на тій вулиці, ані не бачив, що Олесь стоїть кілька кроків перед їх вікном і приглядається йому, А однак через хвильку... була його голова до мене звернена. Мені стало ніяково, я опустив своє обсервуюче місце і почав звільна проходжуватись, щоб ступання по тротуарі не звернуло його уваги. З вікна я не спускав ока, ждав мов на об'явлення яке.
І — діждався.
По недовгій хвильці відчинилися високі білі двері й увійшла — я в тій хвилі пізнав її — вона. Я поправив пенсне, що саме тепер скривилось перед очима, і витріщив їх на так добре знайому мені постать. Скільки років перепливло вже від того часу, як бачив я впосліднє ту постать і ту головку, котра, як здавалось мені в цій хвилині, нічим не змінилася. Тепер відбивалась вона з освітленого фону темно. Ростом видалась мені висока, а більше я наборзі нічого не міг побачити. Змінилась дуже? Постарілась? Я не знав. Але мав і так доста. То була вона, що досі десь, мов легенда, існувала... Тепер вона віддалилась знов, схилившись у ході до брата мов з запитанням... і за хвилину-дві... двері за нею зачинились...
Я обернувся й пішов.
Так. Що хотів, те й побачив.
Це вона була. Сама-саміська вона. її постать, її руки. Це вона. Але «мужик» її вже більше не любить; вона для нього згасла. Всі вони його не обходять. Ані русинки, ані польки, ані німки, ані вірменочка. котрої родичі його так гаряче за зятя бажають, — ані ніхто. Він самітний. Він чує те почуття самітності, що його переймає. Навіть і в тій хвилі має в собі щось загартовуюче, що дає ясність. Ця ясність є без найменшої надії. (Я ж не молодий уже... в тридцять шостому році, й вона мене не страшить). Я думаю спокійно й безнадійно і не можу вже вірити, щоб для мене могло ще щось у житті іншого процвітати, як те, що минуло. З своєю кар'єрою я також уже майже готовий, і лишається мужикові хіба лиш праця для мужиків. Для «інтелігентів» зможуть працювати на будуче хіба такі, як он ті двоє, там за тим освітленим вікном. Він, що в праці не думає про себе й свою молодість, і вона, що глядить на будучи ість, себто на час злиднів у старопаненстві. без страху, роздаючи поважним людям гарбузи, бо не годна вийти за них. Ви — герої в своїм роді, ви з своїм вічним ідеалізмом у душі й усміхом віри на устах, що не хоче ні бачити, ні відчувати силу матеріалізму часу. А я, мужик, не маю нічого спільного з вами.
У — ська вулиця вперше й не впосліднє його бачила. І я відчув, що добре зробив, що зайшов у ту тиху вулицю.