Читать «Через кладку» онлайн - страница 52

Я відвернувся.
Ті два голоси — м'які і непоборні силою своєї невинності, стали одним... і — гнали мене звідсіль...
Зсунувши капелюх на очі, я перейшов сад, покликав свою велику собаку й пустився в сторону ніччю, звідки мав над'їхати батько-мужик.