Читать «Через кладку» онлайн - страница 48

Проходившись ще якийсь час по кімнаті, я врешті обізвався.
— Я не буду сперечатись з вами, мамо, щодо змісту листа панни Обринської, і не буду його ані оправдувати, а ще менше — боронити. Скажу хіба лише те одне, що писала його невинна, талановита, з душею, переповненою мріями, дівчина, яких не часто стрічаємо. Дівчина, в котрої є непогамована жадоба до розумової праці і взагалі акції і котра лагодиться до життя способами, які їй, в її окруженні й світі, можуть бути лиш доступні. Оскільки я її розумію, то життя й світ для тої дівчини — це ніби якийсь великий храм, до вступу котрого треба приготуватись неначеб подвійно. Раз для вимог самого, чистого, матеріального биту — існування, а друге для якогось другого світу, котрий вона ставить вище, і для котрого треба видосконалитися краще. Що її в тих подвійних світах стріне, вона не знає. А йде вона в них з душею, повною ілюзій та надій, мов з білими леліями. До одного — свідомо, до другого — з зачиненими очима. Перед чим спиниться, які здобутки збере, яку розвине акцію, лежить у тайні часу, і ніхто їх з нас не знає. А щодо мене, мамо, не скажу навіть, чи женюся з нею, ба чи й взагалі коли в житті оженюся, бо цього цілком не маю тепер на меті. Переді мною ще така сила праці, що довгий час мушу відстати від своїх інтимних бажань. А щоб ви вже цілком не зворушувались ні мною, ні моїм щастям, то скажу вам, що дівчина, котрою ви так надмірно займаєтесь, витрачаючи силу на її осуд і поступування, уступається нам усім з дороги й від'їздить на неозначений час у чужі сторони.
— Справді, Богдане? — кликнула Дора, і крізь її голос відчув я невтаєне вдоволення.
— Так, Доро.
— Куди і в якій цілі? — допитувалася далі, немов порозумівшись чуттям про те питання з матір'ю, що по моїм об'ясненню сиділа мовчки й ні одним запитом про дівчину не думала «понижатися».
— Куди — не знаю. Але щодо цілі, то йде за виховавчиню в ліпший і, як міг я догадатися, заможний дім.
Від противного кінця столу роздавсь здавлений сміх матері, а Дора, підсунувши брови високо вгору, спитала, протягнувши голосом:
— І оце-то все, Богдане?
— На таку молоду дівчину, котру не виганяють матеріальні злидні з дому, а сама одна чиста внутрішня сила — все. Чи може б ти на більше змоглася?
— Нехай мене господь боронить, щоб я бралася за таку проблему, котрої закінчення непримінно: старе панянство, — відповіла й здвигнула раменами вгору, мов її діткнув мороз.
— Отже, бачиш, — сказав я і почав якнайспокійніше крутити папіроску.
— Коли виїжджає? Не можна б мені там ще зайти?
— Не знаю. А щодо виїзду, то останеться, здається, аж до різдвяних свят. Зрештою, розвідайся. Я... ледве чи там ще буду.
— То ви вже попрощалися? — спитала дівчина і аж прошибала мене очима з цікавості.
— На цей раз — уже.
Я скінчив свою папіроску і вийшов мовчки в сад.
Надворі знявся вітер.
Місяць стояв ясний і вповні, в саді було видно, мов уднину, лиш опале листя відзивалось під ногами, а верхи дерев колисались легко...
Я приступив, мов притягнений таємною силою, до білих штахет і задивився через хвилю в сад Обринських та на освітлені вікна їх дому. Що діялось за тими вікнами? Що діялося в душі дівчини?..
Нічого мені не відповіло...
Дерева хитались, і там злегка, за ясно освітленими вікнами, показалась раз стать пані Обринської, — і більш нічого. Одне вікно в другій кімнаті було відчинене. В ній не було нікого видно, лиш що була освітлена. Я дивився, мов загіпнотизований, — і ждав. Шум дерев, кругом тишина, небо засіяне зорями, в серці смуток і я — сам... Нараз дитячий спів... голос Нестора, в супроводі ніжяого акомпанементу фортеп'яна, а далі той легенький голос строфою одної старої гарної пісні пестить... обнімає...